Після урочистого покладання квітів до меморіального знаку ліквідаторам на Привокзальній прощі в Ізмаїлі з нагоди 40-вих роковин катастрофи на ЧАЕС, журналісти Ізмаїл.City поспілкувалися з очевидцями тих подій.
Саме з Привокзальної площі 40 років тому пожежні, працівники Ізмаїльського морського торговельного порту, транспортники, працівники зв’язку, громадського харчування, працівники МВС та фахівці відправлялись в Чорнобиль, аби стати тим щитом, який захистить світ від наслідків катастрофи.
Кожна область України почергово відправляла в Чорнобиль своїх спеціалістів. Черга Одещини була в листопаді. Ізмаїльчанка Надія Василівна Паршихіна була однією з трьох жінок-зв’язківців, яких відправили у відрядження до Чорнобиля на один місяць.
Надія Василівна каже, що їй тоді було 39 років, і вона мала двох майже дорослих дітей, тож, вважалося, що може поїхати. Адже тоді була умова не відправляти в Чорнобиль молодих жінок, яким ще треба було народжувати.
– З Ізмаїльського району було три жінки-зв’язківиці, – розповідає Надія Василівна. – Телефоністка Валентина Чернишова, телеграфістка Тамара Коновалова (їх вже немає в живих), і третя – я, технік дальнього зв’язку… Всюди було видно наслідки аварії: руді сухі сосни, ми не бачили жодних тварин, дороги постійно мили, колеса нашого автобуса, возив нас на роботу в Чорнобиль з Іванкова, при поверненні назад ввечері теж мили. На узбіччя сходити було не можна, навкруги всюди були встановлені знаки з черепом та хрестом. Працювали ми в Чорнобилі, бо в Прип’яті було неможна. Чорнобиль був суцільною пусткою, там знаходились тоді тільки ліквідатори, всіх мешканців евакуювали. На балконах висіла білизна – та, що її повісили сохнути господині 26 квітня… І, знаєте, так запам’яталося мені… Та осінь була дуже щедра на врожай – повсюди на деревах висіли великі стиглі яблука і груші, але вони нікому не були потрібні, та й чіпати їх було категорично не можна. …Нам не було страшно. Я ж з 20-го століття (посміхається, – прим.ред), ми були інакше виховані. Було розпорядження та необхідність поїхати, то ми збиралися і їхали просто виконувати свою роботу.
Аварія 26 квітня 1986 року стала символом глобальної небезпеки та водночас безпрецедентного людського подвигу. Вибух, який стався на четвертому реакторі вночі 26 квітня 40 років тому викинув у повітря величезну хмару радіоактивного пилу. Цей пил накрив значну частину Європи. Радіоактивним цезієм було забруднено до трьох чвертей території Європи, в атмосферу потрапили тонни ядерного палива. У перші дні мільйони людей зазнали впливу радіації, а близько 600 тисяч осіб — передусім ліквідатори — стали на боротьбу з наслідками катастрофи. Москва 36 годин замовчувала факт того, що сталося, боячись паніки та наражаючи мільйони людей на смертельну небезпеку.
Серед пожежників, які спочатку ліквідовували аварію, а потім забезпечували цілодобове чергування біля реакторів, були і ізмаїльчани. Голова спілки чорнобильців Ізмаїла і Ізмаїльського району Олександр Лукіч Степаненко у той час працював в пожежній охороні, вже був старшим лейтенантом та займав посаду заступника начальника частини. Але 26 квітня 1986 року ніхто не знав, що сталося.
– Навіть ті працівники пожежної охорони, офіцерський інспекторський склад, які були в той день у Києві на зборах, в тому числі заступник начальника НВПЛ-41 м. Ізмаїла Віктор Володимирович Шилов (який по початку травня вже потім знаходився на станції та брав участь у ліквідації пожежі), не мали жодного інформації про те, що сталося в Чорнобилі, – каже Олександр Лукіч. – Вже коли почали писати газети, підняли тривогу європейські країни, тільки після цього інформація почала надходити на місця, і почалася ліквідація наслідків та евакуація людей. До речі, в Ізмаїльському районі у нас є чоловік, він був водієм автобуса, який вивозив людей з Прип’яті.
Оскільки в листопаді запускали в роботу 1-й та 2-й реактори, то ізмаїльчан у складі Одеського загону викликали забезпечувати уникнення якихось надзвичайних ситуацій. І замість одного місяця вони пробули там 40 днів. Олександру Лукічу тоді було 24.
– У складі зведеного Одеського загону (нас було 225 чоловік), ми чергували в самому Чорнобилі в пожежній частині. Окрім цього, по черзі, несли службу безпосередньо на станції у машинному відділенні третього реактору (!), тобто, це була одна будівля, де поруч з третім був якраз і четвертий реактор. Разом з ізмаїльськими пожежниками, наприклад, з тим же Віктором Михайловичем Каловим ми виїжджали безпосередньо до ще відкритого (!) реактору. Я ще запам’ятав дату, це було 7 листопада. А в новинах за той день говорили, що все вже накрито, але це була неправда. Повністю накрили ближче до 14 листопада. Не було страшно там знаходитись не тільки мені, нікому не було страшно. У нас було інше виховання. А окрім того, спочатку ніхто нічого толком не міг зрозуміти, адже видимого ворога, як сьогодні, не було… З часом, потім вже розуміли навіть по запаху, бо дуже сильно пахло йодом… Але, навіть тричі виїжджаючи на сам реактор, ніхто не скаржився, ніхто не втік.
Наразі в живих у нашому місті залишилося лише 89 ліквідаторів. Від спільноти чорнобильців голова спілки подякував керівництву міста та району за увагу до ліквідаторів та спільні зусилля по збереженню пам’яті про їх подвиг.
– Завдяки нашому міському голові Андрію Абрамченку, кожному ліквідатору була вручена пам’ятна ювілейна медаль до 40-річчя аварії. Це дуже цінно. Також я б дуже хотів подякувати усім, хто сьогодні прийшов на урочисте покладання квітів, щоб згадати героїзм чорнобільців, а також пам'ять людей, які постраждали, втратили здоров’я чи загинули через аварію на ЧАЕС. Сьогодні, в першу чергу, – День пам’яті та згуртованості проти спільного ворога. Ми перемогли немирний атом Чорнобиля, обов’язково переможемо і сьогодні!
