Свій волонтерський шлях відома українська акторка, співачка та продюсерка Алла Мартинюк почала у 2014 році з допомоги військовому шпиталю. Тоді до нього тільки почали звозити поранених захисників. Побачене там шокувало волонтерку…
В ексклюзивному інтерв’ю кореспондентці АрміяInform вона розповіла про свої поїздки на передову, благодійний фонд, який допомагає військовим та їхнім сім’ям, про опіку над сиротами та найбільш цікаві, але водночас болючі історії з лінії вогню.
— Ви волонтер з 2014 року, відвідували всі ділянки фронту. Як змінилася війна за ці 10 років?
— Усім відомо, що спочатку я допомагала військовому шпиталю. Згодом мого брата мобілізували, і я почала допомагати його бригаді. Тоді вперше поїхала на фронт і вже не могла зупинитися.
Якщо говорити саме про волонтерів, які почали допомагати з 2014 року і протягом 10 років постійно були у цій сфері, то нас не так багато залишилося…
Згадуючи війну тоді, коли вона тільки почалася, і тепер, то це кардинально різні речі. Тоді не було авіації, не було війни дронів, були безпечні зони, де можна було відносно спокійно проїхати вночі.
Звісно, одного разу трапився курйоз. Під час нічної поїздки мій водій випадково увімкнув габарити на мить — і по нас почав працювати ворожий АГС.
Утім, ми могли заїжджати до наших захисників на передній край і залишатися з ними на декілька днів, адже волонтери мають закривати не лише фізичні потреби, але й бути підтримкою для військових, вміти слухати та розраджувати.
Починаючи від широкомасштабного вторгнення, ми вже так не можемо заїхати. Звісно, за ці два роки їздили в Бахмут, Очеретине, перебували під обстрілами в Часовому Яру, але в окопи вже нас не пускають.
— Порівнюючи потреби військових на початку 2022 року і нині, як вони змінилися та які тепер основні потреби в захисників?
— Коли «широкомасштабка» тільки почалася, то я бачила, як увесь мій під’їзд тікав. Потім я почала дуже гірко плакати, адже розуміла, що наші хлопці зараз кров свою проливають і життя віддають під усією цією навалою та обстрілами з абсолютно всієї зброї…
Потім я взяла себе в руки і почала всіма силами допомагати. Наша армія тоді стрімко збільшувалася, і не вистачало всім бронежилетів, шоломів, карематів, спорядження, форми, берців.
Згодом були машини, тепловізори, дрони та рації. Ми намагалися допомагати людям, які були в окупованій Бучі та Ірпені. Один наш волонтер загинув, другий досі вважається безвісти зниклим…
Нині благодійний фонд Алли Мартинюк фокусується на закупівлі мавіків, рацій, FPV-дронів та автівок. За 2022 рік нам вдалося допомогти ЗСУ на суму 7 мільйонів доларів, але за 2023 люди вже менше донатили, і ця сума становила майже 2 мільйони доларів. Також за два роки ми закупили 400 пікапів, які так потрібні нашим захисникам на передовій.
— Які саме напрями охоплює ваш благодійний фонд? Можливо, будуть нові проєкти?
— Крім волонтерської діяльності, я опікуюсь дітьми Донбасу. Це сиротинці, де є дітки з особливими потребами. У найближчих планах у нас реабілітація військових, їхніх сімей та дітей, які постраждали від війни.
Наразі в нас є групи захисників, вони їдуть під Київ або на Закарпаття. Там з ними працює реабілітолог з інституту ортопедії, який робить масажі й виконує спеціальні фізичні вправи для поранених, а також із військовими працюють психолог та психотерапевт.
Плануємо відкрити великий центр на базі державної установи, який працюватиме за принципом табору. В одній частині будуть займатися військовими, а в другій — жінками та дітьми.
Я сама на собі відчула, що таке, коли твій коханий не виходить на зв’язок, ти постійно чекаєш на повідомлення і не можеш знайти собі місця.
Також ми почали виробництво баггі… Вони матимуть сидіння проти піхотних мін, броньоване скло та турелі, з яких можна буде відстрілюватися.
На ньому буде шість сидячих місць, що доволі зручно для евакуації поранених. Перевагою стане те, що такі баггі будуть значно дешевшими та потужнішими, ніж ті, які вже є на ринку.
«Серце та душа не змінюються, тому неможливо звикнути до смерті дітей, вагітних та молодих»
— Що для вас найбільш страшне в цій великій війні?
— Звістки про смерть наших молодих хлопців і смерті дітей та вагітних. Коли відбуваються ракетні обстріли або летять «шахеди», які влучають у будинки, і потім весь світ бачить ці страшні кадри, то моя душа несамовито кричить.
Перед тим, як наші захисники вийшли з Авдіївки, ми їздили до військових з 3-ї окремої штурмової бригади. Всі там молоді хлопці, їм по 18–20 років. Ми сміялися, обіймалися, жартували.
Вони ще життя не бачили, у них все тільки попереду, а потім ти дізнаєшся, що вони загинули через два дні… За 10 років, можливо, вже варто було звикнути, але серце та душа не змінюються, і до такого неможливо звикнути ніколи.
«Поранений сам втримав штурм 20 рашистів, щоб його побратими відійшли, а сам загинув…»
— Які моменти з початку широкомасштабного вторгнення закарбувалися в пам’яті на все життя?
— Один із моментів стався тоді, коли в Бахмуті вже точилися бої в самому місті. Тоді ми їхали до наших бойових медиків на стабпункт. Звісно, фари вимкнені, ніякого зв’язку, і чутно тільки приходи було.
Коли ми вже приїхали на місце зустрічі, то я побачила вогники від цигарок, зрозуміла, що хтось курить. Кажу їм пошепки: «Тут Сергій є?», і мені як почали кричати: «Мартинючка!!! Ти приїхала!».
Такі моменти насправді на вагу золота там. Потім ми зайшли на «стабік» і побачили все жахіття, яке коїлося там: безліч важких поранених, яких щойно з бою привезли, комусь була необхідна ампутація… Такі миті завжди залишаються у твоїй душі.
Була історія про одного героя, який вже зазнав поранення, і для того, щоб його побратими вийшли з позиції, на яку навалою йшли 20 солдатів ворожої піхоти, залишився і сам відбивав штурм.
Багатьох військових рф він «задвохсотив», але загинув, щоб врятувати тих, хто став йому родиною в боях…
Також мені мої знайомі військові розповідали, що один із командирів вийшов на сторону ворога, щоб забрати тіло побратима, адже він обіцяв його дружині, що поверне його.
Цей командир зняв із себе бронік, шолом, підняв руки догори і просто пішов за своїм полеглим другом… Окупанти були настільки шоковані його вчинком, що припинили вогонь.
Він зумів дістати тіло побратима, віднести його назад на нашу сторону, щоб цього бійця могли гідно поховати. Він дотримав свого слова…
«Ворожі дрони налітають, ніби бджоли»
— Якою була ваша крайня поїздка на Схід?
— Ми їздили в село за Куп’янськ, що крайнє перед противником. Та поїздка була важкою, адже ситуація наразі вкрай важка. Хлопці кажуть, що їм конче потрібні засоби радіоелектронної боротьби.
Окупанти тепер мають просто тьму дронів. Захисники розповідали, що вони налітають, ніби бджоли, і просто дзижчать над тобою. Від них нікуди дітись, і саме тут необхідний РЕБ, який буде садити ворожих «пташок».
Крім цього, військові кажуть, що противник удосконалив свої дрони-камікадзе так, що на них вже є тепловізійне наведення та працює штучний інтелект.
Тобто навіть пілот не потрібен, щоб керувати цим дроном. На жаль, це все нові технології, і нам дуже потрібно мати протидію на такі хитрощі ворога.
Фото Олени Худякової та з особистого архіву Алли Мартинюк
Ольга Вікарчук
Кореспондент АрміяInform