Фото: інстаграм Артем Лесюк
Три роки без подіумів на найбільших стартах могли б поставити хрест на кар’єрі будь-кого, але тільки не Артема Лесюка. Один із найтитулованіших та найдосвідченіших дзюдоїстів України, 29-річний киянин Артем Лесюк, повернувся до еліти світового дзюдо. На престижному турнірі Grand Slam у Душанбе Артем не просто завоював «срібло» у категорії до 60 кг, а й довів, що він готовий до своєї головної олімпійської мрії. Після втрати особистого тренера та прикрого пропуска Олімпіади у Парижі Лесюк знову в строю.
Про ціну цієї медалі, про принципове рішення залишити п’єдестал під час гімну країни-агресора та про те, чому поза татамі він знаходить спокій на риболовлі і за кухонною плитою, він розповів журналісту Коротко про.
Дивно бачити росіян на змаганнях
– Артеме, ви завоювали «срібло» на Grand Slam у Душанбе. Які думки та емоції у вас залишилися після змагань? Що для вас означає цей успіх?
– Я дуже задоволений. Це моя перша така медаль за три роки. Але сильно радіти немає не те щоб бажання, немає сенсу. Це лише один із маленьких кроків до мети, до якої я йду. Я задоволений, що приїхав на такі змагання і зміг показати своє дзюдо, свою боротьбу. І що я готовий змагатися, боротися за медалі та перемагати.
– Як вам дався шлях до фіналу?
– Я зробив те, що вмію – виконав свою роботу. Виходив із кожним суперником і боровся у стійці та партері, атакував першим номером. Усе, що планував, – усе виходило.
– Було кілька боїв із представниками країни-агресора. На них налаштовуєтеся якось по-особливому?
– Емоційно це важче, тому що це досить дивно. Дивно бачити їх тут. Навіть до повномасштабного вторгнення вони боролися без прапора, без гімну. А зараз ситуація ще гірша, вони є агресором, що визнано в усьому світі. Виходячи на зустріч, намагаюся не дуже думати, що це росіянин, щоб це не збивало. Це просто суперник, якого треба перемогти.
– Під час церемонії нагородження ви не стали стояти на п’єдесталі в той час, коли лунав гімн країни-агресора. Чи були якісь непорозуміння через це з організаторами змагань?
– Ніяких непорозумінь не було. У нашій міжнародній федерації є затверджений регламент, який дає нам можливість після офіційної частини не бути присутніми під час гімну.
– Які завдання ставите перед собою на майбутнє?
– Хочу набрати гарну форму, здобути побільше медалей. Скоро почнеться олімпійський відбір, і я хочу потрапити в олімпійський рейтинг, набрати необхідну кількість балів і поїхати на ще одні свої Олімпійські ігри, які пройдуть у Лос-Анджелесі.
Виграти тільки силою або тактикою не можна
– Коли ви вперше відчули, що дзюдо для вас не просто спорт, а справа життя?
– Напевно, коли почалися перші серйозні міжнародні змагання, у кадетському віці. Тоді я зрозумів, що це вже не хобі, це робота. У той час я починав отримувати перші гроші – призові, заробітні плати, премії. Це були невеликі гроші. Але це була моя перша робота, від якої я отримую задоволення.
– Який момент у вашій кар’єрі був психологічно найважчим і що вам допомогло подолати такий момент?
– Після Олімпійських ігор у Токіо, коли я залишився без свого тренера. Через сімейні обставини він пішов із дзюдо. І потім я не відібрався на Олімпійські ігри в Парижі. Я програв конкуренцію і досить довго взагалі був без медалей, без перемог і без бажання тренуватися. Це були найважчі періоди. Але віднедавна я дещо змінив у своєму житті. І тепер я дуже задоволений своїм дзюдо, тренуваннями.
– Які риси характеру дзюдо сформувало у вас?
– Цілеспрямованість. Тому що, попри всі важкі часи, травми, поразки, я все одно тут і я йду до своєї мети. Як би важко мені не було. Це мені подобається. Я вважаю, що найголовніша риса – це цілеспрямованість і вміння ніколи не здаватися. Якщо є мета, то треба завжди йти до неї, незважаючи ні на що.
– Що більше дало вам у персональному розвитку як спортсмену: поразки чи перемоги?
– Звичайно, це поразки. Тільки поразки змушують тебе йти далі, виправляти свої помилки, вдосконалюватися. Перемога може тебе десь засліпити. А поразка буде завжди тримати в тонусі і показувати твої слабкі місця. Тому без поразок не буде перемог, це 100%.
– Як би ви описали свій стиль дзюдо? І що важливіше у дзюдо – “фізика” чи вміння тактично мислити?
– Напевно, сила. Тому що у мене така більш силова боротьба, ближче до грузинського дзюдо. Я люблю силові прийоми. Багато хлопців використовують швидкість, рухи руками і ногами, а я більше люблю силове дзюдо. Тому, якби можна було обирати, я б обрав бути важковаговиком і завжди використовував би свої прийоми, які дуже підходять для важких вагових категорій. У дзюдо не можна виділити “фізику” чи вміння тактично мислити, тому що дзюдо – це дуже інтелектуальний вид спорту, потрібно завжди думати і дуже швидко приймати рішення. Розділяти не можна. Виграти тільки силою чи тактикою не можна. Потрібно використовувати свою силу і силу суперника проти нього, а для цього потрібно вміти думати і дуже швидко ухвалювати рішення.
Не виключено, що 3-річний Артур піде стопами батька. Фото: інстаграм Артем Лесюк
Якби не дзюдо, став би шеф-кухарем
– Який ви поза татамі? Чим захоплюєтеся?
– Я такий же врівноважений і спокійний, як і в спорті. Який я на татамі, такий же я і в житті.
– Що допомагає вам «перезавантажитися» після турнірів і тренувань?
– Я люблю риболовлю, без різниці – весна, літо… Можу вставати дуже рано і сидіти там цілими днями. Хтось каже, що це важко і безглуздо, а я отримую величезне задоволення. Для мене це найкращий відпочинок – піти і посидіти самому. Мені ніхто не потрібен на риболовлі. Тільки я і спінінг. І дуже люблю ще готувати їжу. Я обожнюю їжу і дуже смачно готую, прямо це моє ще одне хобі.
– А книги, фільми?
– Зараз читаю «Гру престолів», серію книг. Але більше люблю фільми. Люблю «Гаррі Поттера» і фільми з Жан-Клодом Ван Даммом. Серіалів дуже багато. Я, напевно, кіноман. Того ж «Гаррі Поттера» я можу переглядати по кілька разів на рік.
– Що б обрали у житті, якби не дзюдо? Що вам до душі?
– Якби не дзюдо, я б обрав бути шеф-кухарем. Люблю готувати. Причому не звичайну їжу – каші чи макарони. Так, я це роблю. Але мені більше подобається готувати страви різних країн, у яких я був, які страви там куштував. Тому, коли приїжджаю додому, я залюбки готую і насолоджуюся. Тож, напевно, я був би шеф-кухарем.
– Що вам дало дзюдо у житті не в плані медалей і перемог, а в плані якихось життєво важливих речей, цінностей?
– Я думаю, це вміння цінувати людей, які поруч із тобою. Цінувати час. Цінувати те, чим ти займаєшся. Любити роботу, своє життя, жити тут і зараз. Тому що спорт швидко закінчується. Наче я нещодавно поїхав на свої перші змагання, а як задумаюся – то я вже 20 років у дзюдо. Дуже скоро, напевно, час закінчувати. Тому слід цінувати час, цінувати людей, які є поруч. Завжди можна зрозуміти, яка людина за тебе дійсно хвилюється, а яка – ні. У цьому спорт – це дуже круто. Ти починаєш дивитися на все під різними кутами.
– Про що мрієте?
– Мрію бути щасливим. Бути зі своєю сім’єю. Якщо брати спорт, то, звичайно, це медалі чемпіонатів світу та Європи, олімпійська медаль, до якої я йду, це мрія, яка досі у мене є. Мрію закінчити спорт так, щоб мене згадували не тільки як гарного спортсмена, а і як гарну людину. Це також одна з моїх мрій.