Знайомтеся: снайпер із позивним «Бігун», сержант ЗСУ.
У нього за спиною акумульований досвід ще з 2014 року. Брав участь у боях за Дебальцеве. Зі снайперською зброєю — на «ти». Військовий констатує, що снайперу було легше працювати до широкомасштабного вторгнення, коли є фіксована лінія розмежування, сіра зона та, власне, позиції — свої та ворога.
З широкомасштабним вторгненням війна, очевидно, змінилася. Змінилася і роль снайперів. Технологіями стало краще та дешевше бити ворога. Але так само важливими залишаються навченість особового складу, навички та компетенції.
Доказ цьому — «Бігун» та його бої за Україну. І ефективне та ефектне знищення ворога. АрміяInform розпитала військовослужбовця про його участь у цій війні, мотивацію та, звісно, Перемогу.
«Чим було цікаво працювати в ООС? Чітка зона відповідальності»
У 2013 році я працював на «Метінвесті». Потім почалася Революція Гідності, ми не зійшлися поглядами з керівництвом на ті події в Україні — вони їздили на антимайдан — і я звільнився. Деякий час займався волонтерством. За спиною була строкова служба, вмів працювати зі зброєю, бо займався кульовою стрільбою. Тому, коли почалися бої за Іловайськ, пішов служити, за мобілізацією.
Це був лютий 2015 року. Виконували завдання, серед іншого, і в районі Попасної та Дебальцевого. Під час одного з бойових завдань ми опинилися в оточенні. Вийти вдалося, робили прориви. Я, в складі групи розвідників, прикривали наші фланги, які, на жаль, були оголеними.
Після демобілізації продовжив волонтерити. Брав участь у блокаді Криму у 2015-му протягом двох місяців. Потім допомагав під час ротацій хлопцям із ДУК. А 2019 року командир взводу снайперів надіслав мені відношення. Це була людина, з якою ми на Дебальцеве ходили. Він був солдатом. Згодом ми стали кумами. Потім він отримав офіцерське звання та командував взводом. А у 2019 році я опинився на контракті.
Ми працювали на багатьох ділянках фронту. 2019 рік — це Золоте. 2020-й — район Докучаєвська.
Чим було цікаво працювати в ООС? Була чітка зона відповідальності. Ми займалися снайперською роботою, контрснайперською боротьбою. Якщо хтось із наших був поранений чи військовий загинув від кулі снайпера — нас одразу туди відправляли. Ми приїжджаємо, дивимося, розбираємося, плануємо операцію, пристрілюємося, готуємося і працюємо. Тоді був більший наголос на підготовці та плануванні. Зараз такого немає.
Яке моє найефективніше відпрацювання по ворогу під час боїв ще до повномасштабного вторгнення? Підтверджених вистачало. Ми намагалися задіювати ще піхотні підрозділи. Тому що була лінія розмежування. І щоб ворог висунувся — його треба виманити.
«24 лютого був із ціпком після операції. А 27 лютого вже виїхав на Щастя»
24 лютого 2022 року пам’ятаю. Я був вдома, у Кривому Розі. Після операції — коліно ремонтував. Ще з ціпком ходив, бо 18 січня робили друге оперативне втручання. Я був на лікарняному, реабілітація мала бути до 15 березня. Але 24 лютого подзвонив своїм хлопцям, вони тоді стояли в Щасті. Вони й кажуть мені: «Треба щось робити, тому що в нас тут печалька». 27 лютого вночі я виїхав. 28-го був на місці. Дружина, теж військова, на той момент була вагітна.
Ми працювали спочатку на Запорізькому напрямку разом із групою ССО, у районі Гуляйполя.
Де мені було найважче за два роки широкомасштабного вторгнення? Соледар. Так, ми працювали як снайпери, але здебільшого лінія фронту рухалася, ми відступали, були проблеми зі зв’язком, ворог переважав кількісно.
От був момент: ми виводили з оточення наших десантників. Їх було 19 людей, з них шестеро — поранені. Евакуаційні сили наші — три групи по п’ять людей. І нас — четверо снайперів. Порахували нашу кількість? Так от, ворога налічувалося на цій, досить обмеженій ділянці фронту, 120 осіб приблизно. Я просто валив у натовп росіян, який пер на нас. Я взяв із собою на це завдання 150 набоїв — і всі використав, і ще було мало.
«Максимальна дистанція, на якій працював — 1710 метрів»
Результативно працював і на трасі Бахмут — Лисичанськ. Там був ворожий штурм. Вночі ми мали зайти на свою позицію. Прийняли бій, досить хороший, до нас дуже близько підійшли. Ми там дуже довго відстрілювалися, у мене пішло десь 140 набоїв, хоча я завжди беру із запасом (усміхається. — Ред.). Пам’ятаю, що під час цього бою працював з дистанції 300 метрів.
А яка максимальна дистанція, на якій працював? 1710 метрів. Гвинтівка 338-го калібру. Це в районі населеного пункту Червона Гора. Це, до речі, була гвинтівка побратима, і я робив постріл та влучив з нестабільного положення, стоячи. Одного точно задвохсотив.
З гвинтівкою UAR-10 моя максимальна дистанція — 1275 метрів, це було в Соледарі. 308-й калібр.
Після цих боїв потім завжди брав із собою ще плюс 50 набоїв. Нічого більше не брав, навіть води — брав лише набої. Хоча після тих боїв такої інтенсивної роботи вже не було…
Чи рахував я кількість ліквідованих росіян? Це важко. Тим паче коли ти б’єш у натовп. Натовп — з 20 осіб. І потім навіть через тепловізійний приціл важко порахувати, чи хтось встигає вийти живим…
«Незабаром технології замінять людей на фронті: втрачати дрон не так цінно, як навченого фахівця»
Який для мене найяскравіший спогад за цю війну? Мої побратими та знайомі. Згодом, деякий час по тому, як ми прикривали групу наших десантників, мені телефонував один із них та дякував. От такі речі, наприклад, дуже зігрівають.
Думаю, що незабаром технології замінять людей на фронті саме по лінії снайпінгу. Маю на увазі, наприклад, FPV-дрони. От гвинтівка Barrett на яку дистанцію б’є? 1700 метрів. Влучна, гарна гвинтівочка. Але дрони літають на 7 кілометрів. Вони бачать, куди вони летять. Вони технологічніші. І втрачати дрон не так цінно, як навченого фахівця.
Який би я досвід хотів передати своїм учням?.. Те, що треба завжди мати пару собі. Це врятує вам життя. Це — найперше і головне. Друге — маскування і підхід до позицїі. Так, ви можете запакуватися і розмити свій силует. Але практика показує, що найкраще замаскуватись або під піхоту, або під цивільну людину для того, щоб зробити якийсь результат.
Крайній рік я був на посаді головного сержанта взводу, і знаю, що для бійців дуже важливим є розуміння того, що треба для виконання завдання.
Що мене мотивує і де я беру натхнення? Раніше мотивувала помста — зайти в сіру зону, «випилити» когось і вийти. З повномасштабним все змінилося. Рівень підготовки піхоти — недостатній, я вважаю. Тому моя мотивація — бути корисним, допомагати нашому війську ставати сильнішим, навчати, передавати досвід.
Про що я мрію? Про перемогу. А перемога — це коли можна буде вільно їздити територією моєї країни. Наприклад, у Крим.
Фото з особистого архіву «Бігуна»
Людмила Кліщук
Кореспондент АрміяInform