На десятому році російсько-української війни волонтери залишаються для наших військових надійним тилом та незмінними помічниками. Вони невпинно роблять можливе й неможливе, тільки б допомогти армії нищити ворога. Дістають все необхідне, зокрема з-за кордону. З 2014 року займається волонтерством і Шота Хаджишвілі – грузин, який переїхав до України у 1994-му і побудував великий та успішний бізнес. Співзасновник і директор групи компаній RISOIL S. А., яка успішно працює і в Чорноморську, розповів, як зустрів велику війну, роботу бізнесу в нинішніх реаліях та волонтерство.
— Після навчання за розподілом Вас відправили до ростова-на-дону. Коли Ви працювали там, якої були думки про росіян?
— Тоді був зовсім інший час – перебудова, радянський союз розвалювався, правда вийшла назовні, з’явилася альтернативна думка. Я працював у структурі, де були високопрофесійні люди, які багато читали та аналізували. Кожен з них окремо – хороший спеціаліст та грамотна людина. Але коли вони збиралися разом, ставало зрозуміло: усі – імперіалісти, імперці, що є і по сьогодні. Тому я й повернувся до Грузії. Хоч там і були важкі часи.
— Незадовго до повномашстабки Ви в одному інтерв’ю сказали, що росіяни можуть захопити частину території України, але всю – ні. Так і сталося – їм не вдалося взяти країну. Звідки були ці відчуття?
— Скоріше, це були не відчуття, а розуміння. У 2008 році вони напали на Грузію такою ж армією – 187 тисяч. А грузинська складалася з 32 тисяч, з яких бригада у вісім тисяч була в Афганістані, тому Грузію захищали 24 тисячі. Через те росіяни могли легко й просто її захопити.
Чому я усвідомлював, що вони не візьмуть всю Україну? Тому що це неможливо зробити армією у 200 тисяч. Це нереально! Навіть якби так якось випадково сталося, то утримати Україну з її народом, волею не-ре-аль-но! Ні за яких обставин! Ніяк!
Я, як бізнесмен, до останнього вважав, що повномасштабної війни не може бути. Вона нераціональна та тупа. Яка війна?! ХХІ століття, так питання не вирішуються. Думав, що побрязкає зброєю, але не більше. Триматиме «відкриту рану», як в Грузії, й «гноїтиме» її та «тикатиме голкою». Але я не припускав, що він настільки тупий!
— Яким було Ваше 24 лютого 2022-го? Яким Ви пам’ятаєте цей ранок?
— Реально страшним. Люди панікували. Треба було діяти. У моєї доньки була річниця весілля, тому вона перебувала в Іспанії. Відповідно, рвалася сюди, щоб забрати онучок. Я сказав, що вивезу їх. Спочатку заїхав на роботу, дав розпорядження, зокрема що робити у разі прильотів, адже у нас на підприємстві було 100 тисяч тонн соняшникової олії. Якщо влучання, могла статися величезна пожежа, тому треба було розосередити та провести ряд заходів. Десь о 16.00 я схопив онучок та відвіз їх до Молдови, віддав доньці, щоб вони поїхали. Я ж одразу повернувся і вперед працювати.
— Ви продовжили займатися волонтерством, яке для вас почалося ще 2014 року?
— Так, усе почалося у 2014 році. У нас в Одесі є благодійний фонд «Корпорація монстрів», де я – один із засновників, а також фонд «Громадяни», який створили разом із тими логістами та трейдерами, з якими працюємо багато-багато років. Через ці дві організації ми дев’ять років регулярно допомагаємо армії, сім’ям загиблих та тим, хто потребує реабілітації.
— Але 24 лютого 2022-го Ви зрозуміли, що масштаби допомоги потрібно збільшувати?
— Потрібно було віддати все! Навіть останню сорочку. Я був готовий і до цього. Інакше ніяк. Тому що народ має перемогти. Ні чиновники, ні навіть армія, адже вона без людей не може це зробити.
— Ви праві – не чиновники переможуть. Однак вони розподіляють кошти, яких стало більше, зокрема за рахунок зовнішньої допомоги. Але досі волонтери залишаються рушійною силою на цій війні. Чому так?
— Тому що це «коріння», яке живить нашу армію. Держава її мало забезпечувала. До повномасштабного вторгнення не ставилася на перші місця. Але ж вона має бути саме там – завжди на першому місці. Як по забезпеченню, так і по навчаннях. У нас має бути три пріоритети – армія, освіта, медицина. Ми повинні їх завжди фінансувати. Причому максимально
— Ви не аналізували, чому у нас так складається? Армію має утримувати держава, а не волонтери.
— Я згоден, що це має робити держава. Але не робила і зараз не робить. Я ж це бачу. Ми, одеський бізнес-клуб, нещодавно спілкувалися із Валерієм Залужним, який нам розказував про сьогоднішні потреби ЗСУ. Вони чималі.
— Залужний нагородив вас подякою за допомогу ЗСУ…
— Усіх з одеського бізнес-клубу, хто був на зустрічі.
— А що він взагалі тоді говорив?
— Що сьогодні, передусім, потрібна броня. Так як я та група моєї компанії сконцентрувалися на закупівлі, насамперед, автомобілів, то виділяємо кошти.
— Ви взагалі машини та обладнання для військових закуповуєте, так би мовити, у промислових масштабах.
— Ну, не в промислових. Скільки дозволяють фінанси, стільки купуємо. Бо нам же ще потрібно подбати про своїх людей – у нас близько 700 працівників, яким платимо зарплату та сплачуємо податки. Ми беремо участь у зерновій ініціативі. Плюс, у нас ще борги – банківський кредит на будівництво масштабного об’єкту, яке ми закінчили цього року. Сподіваюся, скоро його закриємо.
— Що саме за об’єкт Ви побудували?
— Це пірс на 342 метри, який здатен приймати одразу два судна та вантажити 60 тисяч тонн на добу. Одночасно ми можемо завантажувати як зернові культури, так і олію. Навіть у Європі такого об’єкта немає. Інвестицій було близько 1,5 мільярда. Тепер держава отримуватиме 400 мільйонів гривень на рік прибутку з того, у що ми інвестували.
— Ви – ризикована людина, адже закінчували будівництво такого коштовного об’єкта під час війни, коли росіяни постійно обстрілюють українські міста, зокрема Одесу.
— Щось ми останнім часом у них в пріоритеті. Але слава нашій ППО. Ми також їм допомогли – дали вісім машин, на які встановили кулемети, також купили для них тепловізори. Вони зносять шахедів мінімум у 80 випадках. Ми пишаємо тим, що маємо до цього стосунок.
— А як комунікуєте з військовими? Як знаєте про те, що їм зараз необхідно?
— По-перше, вони самі звертаються.
По-друге, існує постійна потреба в машинах, зокрема евакуаційних. Мені надіслали десятки фотографій знищених авто.
По-третє, є ще берегові ракетно-артилерійські війська, з якими ми в контакті. Там такі класні хлопці! Вони – молодці!
Також у нас у пріоритеті морпіхи, тому що в основі своїй вони формувалися тут у нас. Це і 35-та, 36-та, 37-ма і 38-ма бригади, які є ударними силами. Їм потрібно було приділити чимало уваги – починаючи від водовозки, закінчуючи вантажівками, на яких вони возять з усієї країни все необхідне собі «на нуль». Ми їх купували, тому що у хлопців штатні – КрАЗ. А він не розрахований на дальні поїздки – кожні сто метрів ламається. Тому його більше ремонтуєш, аніж він їде. А довести вчасно постачання дуже важливо. Якщо у тебе немає снарядів, патронів, то ти не можеш ані наступати, ані захищатися.
— Якраз машини й дрони вважаються на фронті «розхідним матеріалом»…
— Саме так. Як патрони. Це, справді, дуже «розхідний матеріал». Ми поставили близько 300 різних машин в частини. Половини вже немає. Решту нам ще возять на ремонт.
— А у чому ще є нагальна потреба?
— Тільки у далекобійній зброї. Нам треба більше Storm Shadow, ATACMS. Ми маємо придушити російську радіонавігацію, всі ці їхні РЕБи, а для цього потрібні дальнобійні засоби. Це те, що нам повинен дати Захід. Велика подяка, що вони це роблять. Тому що Грузію у 2008 році вони «злили». Якби так не вчинили, не було б такої ситуації з Кримом у 2014-му, війни і повномасштабного вторгнення минулого року. Все тут взаємозв’язано. Тоді вони вирішили: Та ладно, з росією потрібно торгувати, то не треба «злити ведмедя». Це як у 1938 році відбувся мюнхенський зговір. Так сталося й у 2008-му.
— До речі, Ви ж зараз спілкуєтеся із грузинами? Бо з владою там все зрозуміло – вона підтримує росію. Можливо, хтось із Грузії Вам допомагає?
— Влада в Грузії – проросійська. Хоча я будь-яку владу не люблю. Вона доброю не буває. Її треба постійно контролювати, завжди тримати на «короткому поводу». Інакше буде такою, як грузинська. Вона сьогодні – це Чемберлен. Мовляв: «Ми не хочемо війни». Але зрештою вони отримають і війну, і ганьбу.
А грузинський народ повністю підтримує Україну та українців. У нас воює грузинський легіон – найбільший за кількістю людей іноземний підрозділ. Ми їм теж трохи по можливості допомагали.
З Грузії їде гуманітарка, зокрема генератори, коли у них була потреба. Підтримують і фінансово. Мої друзі передали як мінімум 50 тисяч доларів на закупівлю машин та медичних препаратів. Я їх отримав та витратив.
— А Ви рахували, скільки вже витратили на війну за час повномасштабки?
— Ні. Пам’ятаю, що три з половиною мільйони доларів точно, а потім я вже не рахував. Але повторюся: я готовий витратити усе, що маю.
— Однак не всі люди допомагають армії. Ба більше, на жаль, є ті, хто наживаються на біді та горі. А війна для них – «золота жила»…
Чимало є таких чиновників…
— Та й звичайних людей теж! Застосовують такий вид шахрайства: відкривають збір ніби для військових, але кошти забирають собі. Чиновники, не соромлячись, залізають до «кишень» громадян. Як Ви до цього ставитеся?
— Вони гірше москалів! Особливо чиновники. Правильно про таких Петлюра сказав: Гірше, ніж москальські воші, можуть бути тільки українські гниди. А їх у нас дуже багато. До травня минулого року вони сиділи мовчки. А потім побачили, що ЗСУ тримаються і почали нахабніти у всіх органах – СБУ, поліції та решті. Наведу вам невеликий приклад: херсонські СБУшники 24 лютого минулого року ввечері вже були у Львові, окрім одного хлопця, який залишився, пішов на війну, був поранений, але продовжує воювати. Ми йому теж допомагаємо. А решта – у Львові. Повернуться, ще й отримають посвідчення учасників бойових дій. Як-от нещодавно два чиновники одержали від президента медалі «За визволення України». А один всю війну просидів в очереті, інший – грабував порт.
— На цю тему жартували над народними депутатами, які на початку виїхали на Захід країни – «горіли в «Мукачевському котлі»».
— Так-так. Маємо таку прикру ситуацію, коли чиновники отримують медалі не просто нічого не зробивши, а й грабуючи країну. Вони сподіваються, що війна скінчиться — й керуватимуть нами, як раніше. Але так не буде! Знаєте, на мене це все дуже сильно морально впливає… Коли ти бачиш покидька, який отримує нагороди такого рівня, це демотивує. І не тільки мене.
— Погоджуюся, що корупція і державному апараті знову «підняла голову». Теж наведу приклад на близьку Вам тему: недавно писала текст про корупційну схему, в якій чиновники у Вас на Одещині вимагали хабарі з експортерів зерна. Чому так відбувається?
— Розумієте, немає волі. Революції робляться знизу, а реформи проводяться згори. Так, ми в певних мали просування. Але в судовій та правовій системах – ні. Ми тут заклякли. Суди погані, прокурори – мерзотники, СБУ та поліція – недоумки. Ось цих нечесних чиновників «Держпродспоживслужби» ловлять кожні три місяці. А треба лише один абзац додати у законі: Експортери можуть провести експертизу товару у будь-якій лабораторії…
— Ви маєте на увазі приватні?
— Саме так! От зараз беруть на експертизу жито. Кажуть: «Там є якісь черепашки, які не можна везти в ту країну, куди ви збираєтеся». Ти пояснюєш, що робив перевірку – немає. Тоді відправляють у центральну київську лабораторію, яка підтверджує попередній аналіз. І ти сплачуєш 40 центів хабаря з тони. Тому треба, щоб експертизу проводила лабораторія будь-якої форми власності, яка має відповідну сертифікацію. І все! Оце реформа зверху. Одразу прибирається той потік, який змушений платити бізнес. Тому що пароплави стоять кілька днів. А вони коштують по 50-80 тисяч доларів на добу. Тобі простіше заплатити тим 20 тисяч, аніж втратити 160 тисяч за два ні. Отак тут спрацьовує. Знаєте, в чому ще проблема нашої країни? Сам бізнес приходить зі схемами до чиновників і разом роблять чергову «годівницю». Це гидко!
— А як ті ж експортери мали повестися у тій же зерновій схемі? Змовитися, відмовитися сплачувати хабарі, винести цю ситуацію у публічну площину, залучити правоохоронців?
— Я б чинив кардинальніше – лобіював законодавчі зміни. Чим, до речі, й займаюся в міру своїх сил. Йдеш до депутатів і показуєш, що відбувається, вносиш пропозиції. Щодо моря, де є компетентним, я так і роблю. Інші бізнесмени щодо своїх сфер мають діяти так само.
— Добре, моделюємо ситуацію: я – народний депутат, а Ви прийшли до мене й розказуєте про певну корупційну схему, в яку чиновники втягнули бізнес. А я Вам відповідаю: «В країні війна, не на часі, нам зараз не до того«. Такі відмовки й маніпуляції використовуються зараз доволі часто. Як тоді бути?
— Розкажу про мій свіжий досвід спілкування з депутатами – щодо машин із правим кермом. У 1990-х Кабмін заборонив ввезення таких авто. Виправили. Сьогодні військовим все одно, з якого боку кермо. До травня минулого року ніяких проблем з імпортом машин з правим кермом не виникало. Потім з’явилася ВСП – Військова служба правопорядку. Сказали, що не ставитимуть на облік такі автомобілі. Я зателефонував нагору (не називатиму прізвище, кому). Певне, була усна вказівка оформлювати все, то до 31 грудня закривали очі на такі машини. А потім ВСП знову почала відмовляти. Тоді я звернувся до Соломії Бобровської. Вона з колегами розробили відповідний законопроєкт. Нещодавно його прийняли, тож можна знову завозити такі авто до кінця війні плюс кілька місяців. Тобто є депутати, які роблять те, що повинні. Але, справді, є такі, які відповідають, як ви сказали: «Не на часі».
— Виходить, Ви ще й займаєтеся «політичним волонтерством«.
— Це ж необхідність, а не бажання. Я завжди хотів займатися будівництвом. Я з нуля побудував бізнес. Залучив в країну близько 300 мільйонів доларів інвестицій. Це був кайф! А чиновники усі ці 30 років заважали. Я розумію, що без цих перепон я б за рік міг побудувати набагато більше. Але, на жаль… Припустимо, в порту є місце для будівництва. Ти говориш: «Ви ним не користуєтеся, відмовтеся. Ми, по-перше, сплачуватимемо за оренду землі. По-друге, залучимо туди інвестиції, які потім вам же дадуть і гроші в бюджет, і робочі місця». Але ж ні! І так роками! Ось той пірс, про який я вам розказував, ми хотіли будувати у 2008 році (всміхається. – О.М.), а почали – у квітні 2021-го і мали завершити за рік. Але почалася повномасштабна війна. Однак все рівно ми його добудували.
— До слова, нещодавно відбулася конференція у Лондоні, на якій обговорювали залучення інвестицій в Україну…
— Мене туди запрошували, але я не зміг поїхати. Мені треба було бути в Одесі.
— Ви, як бізнесмен з таким досвідом, як вважаєте – підуть інвестиції в країну, де йде така війна?
— Масштабних інвестицій, поки йде війна, не буде. Заходитимуть точкові. Але хочу тут звернути увагу на такий момент. Я є категоричним противником державних підприємств. Їх не має бути! Бізнес повинен розвиватися, інвестувати та сплачувати податки – прозоро й чітко. А народ – контролювати, скільки збирається цих коштів, та на що їх витрачають. Вони мають йти не на барабани в бомбосховища.
Існує ще одна проблема у податковому питанні: із зарплати нашим працівникам ми ще й сплачуємо податки за них. Це неправильно! Я маю дати робітнику повну заробітну плату, умовно тисячу доларів, а він вже сам повинен з неї заплатити 30-40 відсотків податку. Тоді він спитає з чиновників: «Куди пішли мої гроші?». А так я плачу за нього, тому віддаю йому, умовно, 600 доларів, а 400 йде державі. Й він думає, що це я – жмот, мало плачу. І він, виходить, правий! Отримував би тисячу, сам віддавав, то і думки були б інші – почав би більше брати участь у житті держави і запитував чиновників: «А чому у нас нормальні дороги тільки в Києві? А що це за побори в школах? Це що таке?! Я навіщо вам сплачую податки?! Куди ви їх поділи?». А у нас все у ручному режимі: збори, розподіл, витрати – на що хочемо, на те й витрачаємо. Але ці проблеми вирішуються згори. Для проведення реформ має бути бажання.
— Але, як ми з вами говорили, нині є залізний аргумент – війна. Наскільки можна прогнозувати, вона затягнеться ще не на місяць-два…
— Справді. В росії ж заявили, що мають величезний людський ресурс. Ну то й нічого, що техніки залишилося не так багато, а снаряди купуємо, де тільки можемо. Зате людей багато. Йому (путіну. – О.М.) плювати. Він гнатиме їх усіх на забій. Але у нас гинуть найкращі, а у них – найгірші, сміття.
— На жаль… У такій ситуації, яку ми окреслили, чи думаєте ви про майбутнє? Що на нас чекає?
— Перемога! Нічого іншого не буде! Я живу в подібному режимі з 1990-х років – з війни в Грузії. Чому росіяни кричали, що в Україні – громадянська війна? Тому що це їхній стандартний сценарій. Так само було зроблено в Грузії. Причому таку поведінку вони демонструють не лише в цьому столітті, а й у минулому. Вони завжди влаштовували розбірки чужими руками, а потім розказували, що то – громадянська війна, і вони рятуватимуть. В України вони російськомовних «рятували», а в Грузії тоді – осетинів. Видали абхазам паспорти. З якого дива ти видаєш паспорти в чужій країні?! У Криму було те саме. Тому у нас немає інших варіантів — ми маємо перемогти!
За матеріалами «Цензор.НЕТ»