Майор медичної служби Ольга Щеглюк — лікар-невролог, начальник відділення реабілітації військовослужбовців з ампутованими кінцівками у Військово-медичному клінічному лікувально-реабілітаційному центрі в Ірпені.
З 2018 року Ольга працює з військовими, які втратили кінцівки під час бойових завдань. Пліч-о-пліч з реабілітаційною командою поставила на ноги чимало пацієнтів, деякі з них на протезах продовжують захищати Україну та знищувати ворога на найгарячіших напрямках.
З початком широкомасштабного вторгнення майор Щеглюк працює у відділенні, яке займається особливо складними випадками подвійних та потрійних ампутацій. Дехто з її пацієнтів пережив чотири ампутації — і продовжує пристосовуватися до повноцінного життя.
АрміяInform поспілкувалася з медикинею про її непросту, але вкрай потрібну професію в країні, яка перебуває в стані широкомасштабної війни.
«Тривожний рюкзачок був складений лише для півторамісячної дитини»
Медицина — це мій вибір із свідомого віку, з дев’ятого класу. Я навчалася в природничому ліцеї з біологічним напрямом. Далі — шість років медичного університету імені Богомольця. У 2016 році підписала контракт та вступила до Української військово-медичної академії (УВМА). За два роки закінчила УВМА із золотою медаллю, отримала диплом магістра з відзнакою за спеціальністю «внутрішні хвороби». Отримала розподіл у Військово-медичний клінічний лікувально-реабілітаційний центр м. Ірпінь.
Але навіть працюючи — я продовжую навчатися, тому що навчання лікаря ніколи не завершується отриманням диплома: постійно проходжу тренінги, конференції, курси, стажування, стежу за оновленням протоколів, рекомендацій. Торік пройшла спеціалізацію з фізичної та реабілітаційної медицини.
Під час навчання в університеті я не думала про реабілітацію. Але розуміла, що це важливо, бо 2014 рік все показав: почали повертатися люди з війни, і в нас не вистачало ні спеціалістів, ні обладнання.
Розуміла, що це важливо, хоча в майбутньому себе бачила в терапії чи кардіології, ці сфери мені дуже подобалися. І лише коли потрапила в реабілітацію, то зрозуміла, наскільки близька мені ця галузь медицини.
Чи очікувала я вторгнення росіян 24 лютого 2022 року?.. Логічно мозок розумів, що… нелогічно робити широкомасштабне вторгнення.
Особисто в мене якоїсь тривожної сумки не було. На початок широкомасштабного вторгнення я якраз перебувала в декретній відпустці з півторамісячним сином. Тому 22 чи 23 лютого склали тривожний рюкзачок для малюка. Про всяк випадок. Для себе ж документи завжди були під рукою.
Вранці 24 лютого ми прокинулися від вибухів, але того дня вже нікуди не виїжджали: усюди були затори. 25 лютого чоловік вивіз нас із дитиною на захід України, а сам наступного дня повернувся до Києва та знову призвався на військову службу.
Перебуваючи на заході, я деякий час консультувала онлайн як лікар, займалася навчальними проєктами, брала участь у створенні навчальних курсів із реабілітації пацієнтів з ампутованими кінцівками разом від організації Protez hub тощо.
Я розуміла: пацієнтів з ампутаціями буде ставати більше і більше. І питання їх реабілітації найближчим часом постане дуже гостро та торкнеться кожної лікарні. На початок 2022 року реабілітацією пацієнтів з ампутаціями та їх протезуванням займалися обмежена кількість закладів та обмежена кількість спеціалістів, і зрозуміло було, що того буде недостатньо, що із цим зіткнеться кожен.
«Від реабілітації залежить багато: навіть найкращий протез може бути просто дорогим девайсом»
Ще на початку широкомасштабного вторгнення, пам’ятаю, я читала допис Лінчевського, який сказав, що кожна лікарня матиме справу із військовою травмою, і всі повинні вміти надавати допомогу. Так і сталося. Нині реабілітацією наших військових займається вся країна.
Минулого року, коли сину був 1 рік та 3 місяці, я вийшла з декретної відпустки. Але було бажання вийти ще раніше, хоча стримував чоловік: дитина потребувала моєї уваги, і не було на кого її лишити.
…Від якості реабілітації залежить дуже-дуже багато. Від того, наскільки якісно буде надана допомога, залежить подальше життя пораненого бійця; залежить те, чи повернеться він у суспільство нормально, чи зможе він знайти роботу, бути соціально активним, чи, може, повернеться до служби.
Тому що навіть якщо є найкращий протез із найкращими деталями, але боєць не навчений ходити та користуватися ним та не пройшов підготовку до протезування, то цей протез буде просто дорогим девайсом, який стоятиме десь у кутку в кімнаті.
Ми починаємо з пацієнтами ранню реабілітацію, коли вони ще зі швами. Починаємо підготовку, формування кукси, залучаємо до роботи травматологів за потреби. З пацієнтом працює мультидисциплінарна команда, яка розробляє індивідуальний план реабілітації. На етапі, коли кукса готова, пацієнт обирає протезне підприємство, яких у нас є чимало.
Коли починається протезування, ми супроводжуємо пацієнта в цьому процесі: навчання, ходьба, тренування балансу, гігієна шкіри тощо. Спочатку ходьба — у брусах, у приміщеннях, потім — за межами.
Треба розуміти, що військова травма набагато складніша, ніж просто, наприклад, ампутація внаслідок якогось захворювання. Бо може бути кілька ампутацій, порушення зору, спінальна, черепно-мозкова травма, переломи інших кінцівок тощо. Тому обов’язковий мультидисциплінарний підхід до реабілітації, коли кожен спеціаліст чітко знає свої завдання, комунікує з іншими, вчасно залучає за потреби інших спеціалістів. Процес має бути комплексним і цілісним.
«Пацієнт із чотирма ампутаціями за кілька місяців після початку реабілітації зміг сам їсти»
У нас був пацієнт, 40 років, із чотирма ампутаціями після полону. У нього було обмороження кінцівок. Кукси були в жахливому стані та не придатні до протезування на той момент, коли він до нас надійшов. Травматологи повторно проводили йому реампутації та формували кукси заново. Фізичний терапевт почав працювати з пацієнтом ще на гострому етапі у відділенні хірургії. Коли рани загоїлись і стан був більш-менш стабільний, його перевели до нас в реабілітацію, і ми почали з ним комплексну роботу.
Спочатку пацієнт був дуже залежний від допомоги сторонніх: він не міг себе самостійно обслуговувати, ні їсти, ні пересісти. З ним постійно були мама або сестра, які допомагали в усьому.
Коли з ним почала працювати наша фізична терапевтка Марина Михайловська, то вже за тиждень пацієнт за допомогою спеціальних девайсів почав виконувати базову повсякденну діяльність, як-от; чистити зуби, їсти самостійно, пересідати з ліжка на крісло колісне і навпаки.
Часто заняття з ним починалося із запитання, що на цю хвилину йому потрібно, яке завдання він хоче виконати. Він казав, що треба, наприклад, поставити телефон на зарядку. І наш фізичний терапевт допомагав йому відпрацювати цю навичку.
От здавалося б: звичайна для нас дія — поставити на зарядку телефон. А для деяких наших пацієнтів — це труднощі: щось взяти, сісти, поїсти. Цього пацієнта ми підготували до протезування, він був мінімально залежний від допомоги сторонніх.
Орієнтовно за три місяці після початку реабілітації він став повністю мобільним, наскільки це було можливо в його стані, міг навіть переміщуватися з крісла колісного на підлогу та навпаки. Тепер він протезується в Superhumans.
Протезування для нього дається набагато складніше, бо потрібно відразу протезувати верхні та нижні кінцівки, щоб він міг рівновагу краще тримати, одягати протези тощо. Все це треба робити в комплексі.
«Пацієнт з трьома ампутаціями катається на лижах і самостійно робить ремонт вдома»
Так, багато наших пацієнтів брали участь у спортивних змаганнях — і Invictus Games, і Warriors Games, і в Марафоні морської піхоти США. Здобули чимало медалей. Це дуже мотивує їх та всіх інших.
Наші пацієнти виписуються з нашого закладу — але ніколи не зникають з поля зору. Постійно нагадують про себе, інколи просто пересилають фото, діляться планами, приїжджають до наших нових військових з ампутаціями, спілкуються з ними, розповідають про свій досвід і цим надихають їх. «Рівний — рівному» — це дуже крутий підхід у реабілітації, коли ментором виступає така ж людина з ампутацією, як ти — людина, яка пройшла схожий шлях.
Наприклад, нещодавно наш центр відвідував пацієнт, ветеран із потрійною ампутацією, який проходив реабілітацію у нас раніше. У нього різнорівнева ампутація: нижньої кінцівки — на рівні стегна, інша нижня кінцівка — на рівні гомілки, верхня кінцівка — на рівні передпліччя. І протез ока. Тобто, він бачить лише на одне око і функціонує в нього лише одна верхня кінцівка.
Після реабілітації та протезування він одружився, всиновив трьох дітей, катався на лижах, самостійно проводив ремонт вдома. А нещодавно в нього народився син. Він на протезах уже 7 років. Коли приїздив до нас у госпіталь, то вже й іншим пацієнтам допомагав вправлятися з протезами, ділився лайфхаками. І ми бачили шок в очах інших людей від того, як він це все робив: як швидко знімав та одягав їх, як швидко пересідав з крісла колісного на ліжко, підлогу і навпаки — без протезів, скільки багато нюансів він знав про протези.
Дуже часто такі моменти переламують в головах багатьох людей певні бар’єри.
Успіхи наших пацієнтів — це, звісно, насамперед їхня заслуга. За це я, власне, люблю свою роботу, тому що нічого не мотивує так, як те, коли бачиш, як вони повертаються в цивільне життя або до служби. Я неймовірно пишаюся тими, хто у 2022-му знову призвався. А їх було дуже багато, і, на жаль, дехто з них вже загинув. Хтось продовжує службу: і не просто на тилових посадах, а 24/7 на передньому краї. І це люди, які на війні з 2014 року.
«Спорт — це універсальний інструмент реабілітації»
Спорт — це супермегакрута річ у реабілітації. Так, він не всім підходить. Але для більшості, для довготривалої реабілітації — неймовірна річ.
Тому що фізична активність не тільки допомагає людині тримати себе у формі, а є ще й прекрасним способом боротьби із посттравматичним стресовим розладом, депресією, тривогою, подоланням наслідків черепно-мозкових травм. Спорт — це універсальний інструмент реабілітації, якщо до нього підходити правильно, під керівництвом тренера.
Адаптивні види спорту обов’язково мають розвиватися в Україні, мають отримувати більшу підтримку з боку держави. Мають бути регіональні мережі закладів, де ветерани мали б можливість займатися.
І тут йдеться не лише про пацієнтів з ампутаціями, а й про людей, які не мали видимих травм, або тих, хто дістав легкі черепно-мозкові травми чи переломи, які зрослися. Візуально ми травм не бачимо, але психологічний стан людини, яка все пережила, може бути набагато важчим, ніж у людини з ампутаціями, наприклад.
У Британії є цікаве дослідження, яке вони проводили серед своїх пацієнтів з ампутаціями й тих пацієнтів, які зазнали легких поранень. Результат був неочікуваним: після завершення реабілітації психологічний стан був найкращий у пацієнтів з ампутаціями. Це було, зокрема, пов’язано з тим, що в них дуже багато програм реінтеграції, можливостей для спорту, психологічних програм, до них дуже прикута увага та повага суспільства. Але, на жаль, достеменно невідомо, як зміниться ситуація, скажімо, за 10–20 років.
— Хто ваші вчителі та авторитети в професії?
— Це й університетські викладачі, які були для мене взірцями, і ті, в кого я вчилася вже у сфері реабілітації. У 2018 році, коли я вперше прийшла в реабілітацію, моїм вчителем була наш фізичний терапевт Марина Михайловська — людина, яка повністю віддана своїй професії і яка робить неймовірні речі.
Для мене справжніми творцями змін є професор Владимиров Олександр Аркадійович, голова Українського товариства фізичної та реабілітаційної медицини. Саме вони почали будувати реабілітацію за принципово іншим підходом, орієнтованим найперше на пацієнта та його потреби, впроваджувати освітні стандарти, розвивати доказову реабілітацію. Завдяки їхній титанічній роботі ми тепер маємо в Україні спеціальність «лікар фізичної та реабілітаційної медицини», якої не існувало до 2019 року.
У Збройних Силах таким рушієм змін та прикладом є мій командир, Кіх Андрій Юрійович, який постійно працює над тим, аби розвивати реабілітацію як у нашому центрі, так і в Збройних Силах.
— Що б ви порадили з фахової точки зору для військових після ампутації?
— Починати ранню реабілітацію. Не боятися звертатися за психологічною допомогою.
Пам’ятати, що держава в жодному разі їх не кинула, що вони мають право на безкоштовне протезування, безкоштовну реабілітацію, що в Україні є заклади, які це роблять якісно.
Так, нам є над чим ще працювати у сфері реабілітації. Дуже швидко збільшилася мережа закладів, які займаються протезуванням. З’явилося й чимало нових.
Зайшло багато нових технологій протезування. На жаль, у нас все ще є нестача протезистів. Багато з них потребують підвищення кваліфікації, вдосконалення знань та навичок. Я не дуже люблю цю фразу, але насправді війна стала свого роду двигуном прогресу, зокрема, звичайно, і в медицині.
— Що у вашій роботі найцікавіше і найскладніше?
— Найважче сказати пацієнту, коли він щось не зможе; оскільки дуже важливо, щоб пацієнт оцінював реально свої можливості. Наприклад, я прекрасно розумію, що людина із подвійною високою ампутацією на рівні стегна чи екзартикуляцією (вичлененнями кульшових суглобів) швидше за все не буде користуватися протезами. Швидше за все основним способом його пересування буде все ж таки крісло колісне — з точки зору раціональності.
І озвучити йому це дуже складно, тому що пацієнт все одно буде шукати шляхи вирішення та тих спеціалістів, які йому пообіцяють здатність ходити на протезах. Але я розумію, що все одно наприкінці його чекатиме розчарування. І це найболючіше.
А найцікавіше в моїй професії і те, що мене окрилює — це мотивація моїх пацієнтів, їхня здатність боротися до досягнення цілей. Те, що вони не здаються. Те, що вони, попри всі поранення, йдуть знову захищати свою країну. Коли вони створюють сім’ї, досягають успіху і знаходять себе.
— Де ви знаходите гавань, яка допомагає вам відновитися після роботи, після важкого дня?
— Успіхи моїх пацієнтів. І, звичайно, моя сім’я. Моя дворічна дитина. Дім — це місце, де кепські думки йдуть геть з голови. Син якраз все вивчає, починає говорити перші речення. Це дає мені багато сили. Інколи він мене шокує фразами типу: «Мамо, ракета полетіла». У такий момент найбільше боюся, що в цій війні і йому доведеться брати участь. Тому ми повинні зробити все, щоб не передати її нашим дітям.
— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
— Якщо чесно, я цей день ще не уявляла. Я боюся навіть про це думати. Я вірю в нашу перемогу — але страшно уявити, що цей день може не настати.
Фото Віталія Павленка та з особистого архіву Ольги Щеглюк
Людмила Кліщук
Кореспондент АрміяInform