Колаж Сергія Поліщука / АрміяInform
Це «Тігра» і «Гаррі» зі спецпідрозділу МВС «Група Тора». Воїни розповіли кореспондентці АрміяInform про участь у боях на Київщині, Запорізькому напрямку та в Кліщіївці.
«Коли ми відходили, то ворог кидав по нас снаряди 152 калібру…»
— Як відбулося ваше знайомство?
— Ми познайомилися під час ComicCon. Мене запросили туди як медійну особистість у якості гостя, а «Гаррі» був охоронцем. Мій друг був зв’язним між нами — і так зав’язалося наше спілкування. Це було ще у 2020 році. Далі розпочалася широкомасштабна війна, «Гаррі» брав участь у Київській кампанії, а я — у Запорізькій. Коли його перекинули на наш напрямок, то я приєднався до їхньої групи, — розповідає «Тігра».
— «Гаррі», розкажіть, будь ласка, як змінила ваше життя широкомасштабка?
— Все почалося з Києва. А сам я родом з Харкова. На жаль, за рідну область не зміг двіжувати, тому боронив столицю. Коли Київська кампанія майже завершилася, то нас перекинули на Миколаївщину. Далі ми брали участь у боях за Херсон та Херсонщину. Коли в нас тривали запеклі бої під Олександрівкою, я дістав контузію. За пів метра від мене, між двома нашими норами прилетіла 80-мм міна. Мене разом з побратимами контузило, але це фактично врятувало нам життя, адже противник нас крив тоді майже цілу добу. По суті, вихід з того пекла, на щастя, був справжнім дивом… Я так кажу, тому що рашисти тоді засікли нашу позицію. Коли ми відходили, то ворог кидав по нас снаряди 152 калібру…
Після контузії «Гаррі» випав на пів року, адже в нього була атрофія зорового нерва, а одне око «сіло» на 50%. У ті моменти його побратими відбивали Херсон і були першими, хто в нього зайшов.
— Тігране, на яких напрямках вам довелося виконувати завдання?
— Переважно на Запорізькому напрямку. Так минуло трошки більше ніж рік. Далі було Роботине, Вербове, Мала Токмачка. Туди я вже заходив як пілот БПЛА. Спочатку працював з розвідувальними дронами типу Mavic, а потім ми перейшли на FPV-дрони. Утім, найбільш яскравий двіж почався в Кліщіївці, там були разом з 93 окремою механізованою бригадою «Холодний Яр».
У них там є група дронарів «Сігнум», які, напевно, одні з найбільш кваліфікованих та крутих пілотів БПЛА цієї війни. Ми тоді з побратимами хотіли вийти на новий рівень по дронах, а вони дійсно спеціалісти у своїй справі. Мене, Гаррі і ще одного нашого побратима прикомандирували до них в різні екіпажі, і там ми вже почали працювати.
«Донеччина — то любов»
— У чому різниця між Донбасом та Запорізьким напрямком?
— Можемо чітко сказати, що Донеччина та Запорізька область кардинально відрізняються одна від одної. Щодо Запоріжжя, то там переважно все зрозуміло, мало рухів відбувається. На Донбасі оперативна обстановка фронту змінюється щохвилини. Там треба постійно адаптовуватися, бути вкрай уважним і постійно змінювати перебіг бойових дій.
На Запорізькому напрямку горизонт заважав, через це туди важко посилати FPV-дрони. На Донеччині зовсім інші рельєфи, тому і скиди робили постійно. Та і загалом Донеччина — то любов.
«Пацани, там мінус 10 рашистів, свіжих, які щойно заїхали в бліндаж: чеченці і кадирівці»
— «Гаррі», проти якого противника вам доводилося воювати?
— Як тільки ми заїхали на Запорізький напрямок, ми стояли на ПТУРах, виїжджали працювати з Малої Токмачки. Одного разу мій побратим Сергій завів ракету в бліндаж окупантів. У той час там саме відбувалася перезміна кадирівців. Потім нас почали активно крити, і ми зрозуміли, що це помста, і противник має серйозні втрати. З перехоплень ми теж це розуміли. За тиждень нам зі штабу сказали: «Пацани, там мінус 10 рашистів, свіжих, які щойно заїхали в бліндаж. Там були чеченці і кадирівці».
Пізніше ми дізналися, що це ті кадирівці, які коїли просто нелюдські вчинки. До Тіграна на напрямок заїжджали взагалі ті, які воювали ще в Сирії… Втім, для них все плачевно обійшлося, і вони боялися сюди заїжджати.
— Тігране, чи доводилося вам брати полонених і які трофеї маєте?
— На початку війни я взяв у полон росгвардійця. Почав вчити його говорити нормально «Слава Україні». Полонений виявився деенерівцем. Він розповідав, що його просто зловили і він воював.
З трофеїв маю генеральський годинник, так він називається. Його дають за певні заслуги на росії. Здебільшого наші трофеї — це ленд-ліз від противника. Дуже багато снарядів мали, ПТРК «Корнет», ракети.
«Треба копати — будемо копати»
— Які моменти за час широкомасштабки вам найбільше закарбувалися у пам’яті?
— Найбільше я запам’ятаю Кліщіївку. По суті, у нас тут одні спогади з «Гаррі», утім, у мене була ще одна ситуація, яка точно зі мною буде назавжди. Ми працювали тоді дронами і нас засікли окупанти. Почали крити прямо перед входом у бліндаж, двері виривалися двічі-тричі, потім ще просили навіть побратимів привезти нам нові петлі на них.
— «Гаррі», а як щодо ваших найяскравіших моментів?
— Найбільш авантюрний двіж був у Лук’янівці, тоді в нас ще не було нормального зв’язку, там багато цікавих моментів відбувалося. Другий момент — це Кліщіївка. До мене прийшли два молоді замурзані хлопці, одному з них було 23 роки. Вони тоді повернулися після божевільних штурмів Бахмута. Один з них, якого я добре буду пам’ятати, на псевдо «Кадіч», говорить до мене: «Ну що, ти копати будеш?» Я глянув на нього, відповідаю, що я вже тут 10 років, треба копати — будемо копати, треба літати — будемо літати.
Ми тоді багато чого разом чудили. Насправді мені здавалося, що з 2014 року мене мало що може здивувати. Але у «Кадіча» мегазаряджена і сильна енергетика, він просто розкрив мене, підкорив своїм завзяттям і постійними фразами, що хоче замочити всіх русскіх. У нас з ним був девіз «безглуздя та відвага».
«Уявіть собі: півтора кілометра треба проповзти полем, яке по коліна в траві, сухостої, а ще стоїть пил та пекельна спека»
— «Гаррі», розкажіть, будь ласка, який яскравий момент вам запам’ятався до початку широкомасштабки?
— Я був добровольцем. 22 червня 2016 року ми приїхали в Новозванівку. Певна ділянка була захоплена рашистами, і нам треба було відбити позиції. Уявіть собі: півтора кілометра треба проповзти полем, яке по коліна в траві, сухостої, а ще стоїть пил та пекельна спека.
Луганська область — це взагалі складна ділянка. Ми приїхали в розташування, зібралися командири бригад, і ми почали планувати. Тоді висунулися чотири добровольці, як я, четверо військових з 11 бату 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка і чотири бійці з 8 полку спецпризначення. Ми поділилися на три трійки і окремо від 12 людей, у нас були ще люди, які проповзли прямісінько під посадкою, де перебував противник. Ми пішли всі далеким шляхом, а пацани прямо повзли, щоб замінувати і поставити окупантам МОН-50. Уявіть лишень, як складно нашим, хто повз так близько, а потім ще поставили та під’єднали міну і назад відповзли.
Це був відволікаючий маневр: коли ми вже лежали в норі, то хлопці підірвали міну — був дуже потужний вибух. Завдяки цьому маневру ми побачили на позиції окупантів морський контейнер. Коли наші побратими підірвали позицію комулятивним снарядом, то там одразу було мінус 6 окупантів… До речі, тоді ми забрали з позиції цілу купу гранат, снайперський обвіс. Далі нам треба було рухатися до наступної позиції. Ми залетіли в окоп, винесли повністю москалів, але їм на підтримку виїхало дві БМП.
Наші посадки були в низовині, а на вершині, за три кілометри, стояв наш ПТУРист на псевдо «Буля», який повністю контролював ту посадку. Ми вийшли на нього по «радєйці», сказали: «Буля, Буля, давай», і потім просто вибухи, адже він доволі влучно відпрацював по техніці ворога. Фактично він нас врятував. Тоді ми набрали трофеїв.
Потім з перехоплень чули, що один рашист вижив, але потім теж зв’язок обірвався, тому, напевно, все ж в пекло він потрапив. За ту операцію в нас не було жодної втрати.
— Як часто ворог змінює свою тактику?
— На початку то була просто тактика легкої піхоти. Ми теж діяли так, але дещо інакше. Маленькими групами десь вискакували, завдавали ураження і поверталися назад. Воно так поступово і діє. У противника ж завжди все по книжці: розтягтися в лінію… що казати, вони навіть у Рудому лісі окопувалися.
Побратими з Маріуполя розповідали, що там одного разу приїхала колона БМ-21 «Град». Один з їхніх командирів виводить їх, шикує і нотації читає, а це вже на той момент окуповане місто. По них тоді наші просто відпрацювали з ПКМ. Втім, ніколи не можна недооцінювати ворога. У них є насправді досвідчені військові. Відомо, що в них є «спецура імені Жукова», вони мають дуже потужне озброєння. Були навіть відео, коли поруч з ними прилітала міна, і рішення, як діяти, вони просто моментально ухвалювали. Проблема в тому, що в росіян все поставлено на військові рейки. Якщо нам потрібен дрон, то ми залучаємо інвесторів, спонсорів, волонтерів або самі намагаємося зібрати. У них же працює міністерство оборони, фабрики, заводи. Але ми — народ волелюбний, тому і воюємо по-козацьки.
— Що для вас найстрашніше в цій війні?
— Для мене найстрашніше — це міномет або танчик, тому що міномет, наприклад, вивів мене зі строю. Танчик дуже швидко все розбирає, якщо вже кого засік — його снаряд просто розбирає всю позицію.
— А для вас, Тігране?
— Я боюсь FPV-дронів. Ми потрапили в аварію, бо за нами гнався ворожий безпілотник. Я сидів на лівому сидінні, вилетів — і мене це врятувало. Раніше ми всі боялися артилерії, але до неї швидко звикаєш та розумієш, коли перелітає. FPV ж просто залітає прямо в бліндаж і одразу мінус 4–5 людей. На даному етапі війни це, дійсно, найстрашніше.
«Якщо ми з побратимами не будемо одне одного заряджати, то можна просто зійти з розуму»
— Що вам дає сили триматися на війні та бути такими зарядженими енергією?
— У нас просто таке поняття: від війни не втечеш. Якщо ти умовно 5 років був на війні, то в тебе точно були жорсткі та вкрай важкі ситуації. Коли розумієш, що рано чи пізно прийде та сама з косою, то просто знаходиш своїх однодумців і ви постійно влаштовуєте такі собі «паті-вічності» — і від цього насправді стає легше. Ви ж там, в окопах, разом всі спите, їсте з однієї тарілки, турбуєтесь один про одного та підтримуєте. Якщо ми з побратимами не будемо одне одного заряджати, то можна просто зійти з розуму. Також не менш важливим є бажання постійно бачити цю людину. Звісно, бувають доволі токсичні люди, які просто своєю негативною енергією всіх виводять з ладу, тому ми намагаємося таких уникати, адже всі повинні бути впевнені одне в одному, бо можуть бути ситуації, коли доведеться стояти разом і до кінця…
— Якою ви б хотіли бачити нашу країну?
— В ідеалі — наш мілітарі двіж повинен стати мейнстрімом, щоб хлопці ходили в одязі мілітарі — це було круто. Щоб кожна родина мала вдома короткий ствол, щоб кожна сім’я могла себе захистити, щоб люди самі прагнули піти пройти курси з такмеду, покращували свої навички у стрільбі. Варто зрозуміти, що на цій стадії, на якій ми зараз перебуваємо, — війна не закінчиться. По-старому вже ніколи не буде. Все, що ми зараз робимо, — це для майбутнього нашої країни, адже навіщо ми всі так багато страждали весь цей час? Це повинно мати своє логічне завершення. Ми, військові, це розуміємо. На рівні держави варто пояснити цивільним, що потрібно військовим і чому це важливо. Наш ворог не спить, вони постійно переходять на рівень більшого озброєння, більше дронів виготовляють. Тому і нам потрібні ці зміни, адже набагато легше стане, якщо ми перекопаємо посадку дронами-камікадзе, і туди спокійно піхота зайде, ніж відправляти пацанів, де їх буде очікувати оборона на 360 градусів та невимовний біль втрат.
Фото з особистого архіву «Тігри» і «Гаррі»
Ольга Вікарчук
Кореспондент АрміяInform