Велика війна, яку росія розпочала проти України ще 10 років тому, зростила за цей період безліч молодих за віком, але вкрай досвідчених військових, які вже увійшли в історію сучасної України як талановиті воєначальники.
Одним із таких є командир 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади, Герой України, кавалер відзнаки «Хрест бойових заслуг», повний кавалер ордена Богдана Хмельницького полковник Олег Апостол.
За десятиріччя війни десантник пройшов бої за Слов’янськ та Луганський аеропорт, звільняв Миколаївську ТЕЦ, що на Донеччині, а з початку широкомасштабного вторгнення й населені пункти на Миколаївщині.
З призначенням на посаду командира 95-ї бригади ДШВ полковник Апостол керував боями в Серебрянському та Куп’янському лісництві, а зараз продовжує організовувати оборонні та наступальні дії на Донеччині та Луганщині.
Ексклюзивно для АрміяInform Герой України Олег Апостол розповів про свій бойовий шлях від командира взводу до командира бригади.
Перший бій був за Слов’янськ…
— Які найвизначніші бойові епізоди десантників з 2014 року, на вашу думку, увійдуть в історію України?
— Однозначно в історію вже увійшов усім відомий рейд (рейд українських десантників, який розпочався у липні 2014 року під час проведення АТО — ред.), оборона Луганського та Донецького аеропортів, бої за Дебальцеве. Під час прориву на Луганський аеропорт я очолював бойовий розвідувальний взвод, тоді був на посаді заступника командира батальйону. Окупанти намагалися тоді двічі влаштувати засідки на маршруті висування. Вчасно прорахувавши небезпечні ділянки, вирішили перестрахуватися. Наказав двом танкам і БТР зайняти визначений рубіж. Це нас врятувало та не дало знищити.
Усім відомо, що із засідок 80–90% не виживають… Але командир завжди повинен вміти прораховувати наперед усе, адже потім це рятує багато життів і дає змогу виконати поставлене завдання.
— Розкажіть про свій перший бій з ворогом.
— 2 червня 2014 року, коли всі пішли на штурм Слов’янська і Лиману. Я мав завдання вивести три артбатареї у визначений район для підтримки дій. Дві батареї були з гаубицями 122-мм калібру, а одна 152-мм калібру. Я їхав позаду 79-ї бригади ДШВ, і тоді вони потрапили в засідку на підйомі до Слов’янська. У той момент я зупинив колону, адже усвідомлював, що 79-ка діє з одним із спецпідрозділів «Ягуар». Усі вони заряджені, а в мене на підтримці три БТРи, одна «зушка» і три батареї, які зашиті тентами, та не готові до бойових дій.
Далі 79-ка прорвалася і пішла вперед на Лиман, ми стояли колоною, а праворуч та ліворуч від нас був ворог. Я розумів, що противник може почати обходити нас, тому дав команду вимкнути фари, розгорнутися праворуч та ліворуч, і ми зайняли кругову оборону. Минуло хвилин 15… Я сів на БТР і вирішив рухатися вперед.
Думав тоді, що якщо виїду і нічого не буде, то будемо проскакувати по 2–3 машини. Коли ми зрозуміли, що противник відійшов, то спершу подумали, як нам пощастило, адже якби ворог не припустився такої помилки, важко уявити, що могло б статися, якби три батареї, де в кожній по 6 гаубиць і боєприпаси, потрапили у засідку…
Це фактично перший момент бою, але далі був перший контактний бій, коли я звільняв Миколаївську ТЕЦ. Вперше, коли ми туди зайшли, було важко виявити противника, і ми провели розвідку боєм. Вдруге ми вже знали, де всі їхні вогневі точки, і просто прямою наводкою із танків зупинили їх.
Фактично після того, як ми їх регулярно вже тримали «на мушці», вони почали тікати.
Утретє ми прорвалися, деблокували Миколаївську ТЕЦ, зайняли панівні висоти — і після цього Слов’янськ був звільнений.
— Які бойові епізоди найбільше запам’ятались, відколи ви стали командиром 95-ї бригади?
— Перше — це штурмові дії в напрямку населеного пункту Кремінна. Там ми досягли великого успіху, але єдине, чого нам не вистачило, — це зусиль. З чотирьох батальйонів наступало тільки два, бо ще два були на інших напрямках. Ми вирвалися вперед, нам буквально не вистачило двох кілометрів. Після того противник завів значні сили резерву, ми перейшли до оборони із завданням оборони Кремінного напрямку.
По-друге, це оборона Куп’янського лісу, моментами там здавалося, що ось-ось і все буде сипатися, але противник швидше не витримував динаміку бойових дій. Це було чітко видно по їхніх штурмах. Спочатку вони наступали по 15–20 осіб декілька разів на день.
Потім 6–8 військових рф, далі дві особи, а потім один раз на добу парою намагалися йти на штурм. Як тільки настає такий переломний момент, то ми одразу старалися повернути втрачені позиції, що ми і зробили.
«Ми їх настільки перемололи, що деякі підрозділи вийшли на відновлення»
— Проти яких підрозділів армії рф вам доводилося воювати?
— Ми стояли в Кремінному лісі навпроти з північної сторони 76-ї десантно-штурмової дивізії, в яку входили 104-й гвардійський десантно-штурмовий полк, 234-й піхотний полк та 237-й гвардійський парашутно-десантний полк. Зі східного боку вони зосередили 228-й мотострілецький полк, 80-й танковий полк, 4-ту окрему мотострілецьку бригаду. Я впевнений, що цей противник нас добре запам’ятав, адже ми їх настільки перемололи, що деякі підрозділи вийшли на відновлення.
У Куп’янському лісі проти нас стояли «Штурм Z» та «Штурм V», а коли закінчилися «зеки», пішли кадрові — 25-та окрема мотострілецька гвардійська бригада, 138-ма окрема мотострілецька бригада — це було справжнє «м’ясо». Аналізуючи дії противника, ставиш перед собою запитання, як можна просто відправляти так людей на забій? Але не можу цього зрозуміти, адже мої командири не поступали так зі своїм особовим складом. І сам так ніколи не вчинив би зі своїми людьми.
На Тернах нас намагалися штурмували підрозділи 20-ї гвардійської загальновійськової армії та деякі штурмові загони танкової армії. У них тут така сама тактика, як і в Куп’янському лісі. Вони теж ідуть пачками, просто кладуть людей. До речі, вони називають себе «Київською Руссю», але фактично просто перекручують нашу історію. Найдурніше в цьому, що їхній народ ведеться на такі наративи і свято вірить, що відправляти людей на смерть це нормально. Все це вітається народом, адже потім можуть купити автівку.
Звісно, варто зауважити, що тактика окупантів «класти пачками» дає свої результати. Ми бачили це в Бахмуті, Соледарі та на інших напрямках, але наша перевага — у чистому розумі та технологічному розвитку.
«Нові полонені — це найманці, які йдуть вбивати українців за гроші»
— Ваша бригада брала багатьох полонених. Чи визнають вони свою провину за все те зло, яке скоїли на нашій землі?
— Коли окупанти потрапляють у полон, вони одразу стають іншими людьми. Зрозуміло, що спочатку лунають характерні фрази: «Нас кинули, ми на все і всіх ображені, босі, бідні, нещасні та голодні». Поводять себе так, як і мають полонені, не показують свого характеру, передають нам інформацію про те, де їхні командні пункти, якими стежками ходили, хто старший.
Якщо порівнювати з полоненими, які були на початку широкомасштабного вторгнення і зараз, то цю «партію» я називаю найманцями, адже вони тупо йдуть вбивати за гроші. Їх ніхто не ловить і силою не змушує йти воювати проти України та вбивати наших цивільних і військових. Це чисто свідомий вибір кожного з них.
Коли перед тим, як передати їх далі на поповнення обмінного фонду, я спілкуюся з ними, і вони всі говорять, що усвідомлювали можливість своєї смерті, проте прийшли заробити гроші. Але ми розуміємо, що вони прийшли знищити наш народ. І у них немає нічого святого.
— Які населені пункти визволяла ваша бригада?
— Наша бригада деокуповувала Довгеньке, Краснопілля, Макарівку, Пасіку, Долину, Кам’янку, Суху Кам’янку, Студенок, Коровій Яр, Яцківку, Кримки, Синичено. Далі рухалися до населених пунктів Кримки, Шандриголове, Зелена Долина, Колодязі та дійшли до Площанки. Харківська операція була грамотно спланована старшим начальником, це були правильно відібрані підрозділи, напрямок нашого ударного кулака, підтримка і чітка оцінка противника. Ворог тоді дійсно розслабився, був самовпевненим — і це теж зіграло проти них.
Ще у складі 80-ї бригади ДШВ війну зустрів на посаді командира батальйону. Такий перший момент, який запам’ятається назавжди і увійде в історію, — це оборона населеного пункту Вознесенськ. Після успішного відбиття наступу противника, ми перейшли до наступальних дій. І надалі звільнили такі населені пункти на Миколаївщині: Архаргельське, Катеринівку, Кашперо-Миколаївку, Новопетрівське, Новофонтанку, Доброкам’янку, Інгулець, Виноградівку, і так дійшли до Явкіне, і вже під Снігурівкою ми вперлися у противника. Крайні села, які ми там тримали, були: Широке, Червона Долина і Кобзарці. Ох і трофеїв ми тоді набрали!
— Які трофеї були «найжирнішими»?
— Ну, найбільше можу відзначити РЕБ «Житель». Крім нього, були бензовози, водовози, бані, БТРи, танки різних моделей типу Т-72БЗ та модифікацій, гаубиці Д-30, інженерні машини, МТ-ЛБ, пікапи, безліч снарядів і навіть до РСЗВ «Град». Загалом, нормальний такий ленд-ліз від рашистів отримали, нам його «подарували» 126-та окрема бригада берегової охорони та командний пункт армії.
«У бригаді зібрали групу досвідчених інструкторів, які під кожний вид бойових дій вміло керують особовим складом»
— Як змінилася підготовка українських десантників за ці 10 років?
— Однозначно в кращий бік. Усе, що ми вкладаємо в підготовку молодого поповнення — це безцінний досвід, який кувався в боях на власному досвіді.
Ми у бригаді розробили власну матеріальну базу та зібрали групу досвідчених інструкторів, які під кожний вид бойових дій вміло керують особовим складом та пояснюють усі нюанси. Особисто для мене вкрай важливою є бойова підготовка особового складу.
— Декілька місяців тому я на власні очі побачила, як ви власним прикладом показували і навчали десантників своєї бригади. Чесно кажучи, була вражена не тільки вашим професійним підходом, але й тим, наскільки такі ваші дії мотивують особовий склад.
— Так, тоді я зібрав своїх інструкторів та ще визначену категорію офіцерів і показав усі ті моменти, які треба покращити в підготовці для подальшого навчання солдатів на полі бою. Звісно, це все не догми і в бою буває різне, але абсолютно всі ситуації аналізуються з реальних боїв.
Постійно моніторимо канали противника, дивлюся, як діють наші захисники, аналізую, де був успіх та чим обумовлений, а де можна було вчинити інакше. Тобто постійний аналіз себе та ворога дає розуміння, як планувати перебіг бойових дій. Якщо людина навчена та чітко знає, що вона повинна робити, то це вже велика доля успіху, адже саме солдати кують нашу Перемогу в окопах.
А далі вкрай важливим моментом є морально-психологічний стан моїх десантників. Усіх нас чекають вдома рідні. Людина завжди повинна розуміти, за що вона воює і що буде, якщо не боротися, якщо зараз не побороти це зло, то росія так просто нас не відпустить і знищить.
— Багато українських ЗМІ на початку широкомасштабного вторгнення недооцінювали нашого противника та розганяли міфи про те, що окупанти недолугі та немічні. Що ви можете сказати з цього приводу і як часто противник змінюється?
— Якби вони були недолугими та немічними, то ми їх давно б вибили на кордони 1991 року. Ніколи не можна недооцінювати противника. росія — це дійсно велика машина з величезним людським ресурсом, якого їм не шкода. Вони кидають своїх людей тисячами і будуть робити це далі, адже історія повторюється.
Крім того, окупанти доволі швидко навчаються. Прикладів можна навести багато. Росія багато в чому вчиться в нас і в подальшому використовує проти нас.
— Ви мріяли стати десантником у дитинстві?
— Однозначно так. Ніколи не розглядав для себе ні піхоту, ні інші роди військ. Коли я був малим, у класі 7-му, то в мене було приблизно 300 іграшкових солдатів, до 100 одиниць техніки, авіація, спецназ. Усі гроші, що я наколядував та які давали мені рідні, я витрачав на свою пластикову армію. Я їх розставляв за сценарієм один проти одного, імітував висадку десанту і розробляв різні епізоди бою. Бувало так, що я настільки захоплювався розставлянням солдатиків, що до самого бою вже не доходило. Адже я був дитиною, і переходив до іншої гри, наприклад, ішов грати у футбол, бо саме розставляння займало понад годину.
Також я з дитинства любив історичні фільми та історію України, читав постійно мемуари та історичні романи. Саме тоді й зародилося моє бажання стати військовим, іншого шляху я вже для себе не бачив.
«Мінімум ми вже помстилися і за козаків, і за Крути. Тепер наше завдання — відвоювати решту свого»
— Що особисто сили дає вам та як ви мотивуєте свій особовий склад?
— Сили надає, коли день чи бій минув без втрат. Війна диктує свої умови, тому ніколи не можна розкисати. Я розумію, що мені може бути важко морально інколи, адже ти постійно хвилюєшся за своїх людей, щоб вони всі були живими та здоровими, але розуміємо, що солдату там найважче. Так, ми з керівництвом бригади, комбатами все плануємо, проводимо розвідку, забезпечуємо артилерійську підтримку, але без солдатів нічого не буде. Тому я щиро хочу, щоб усі люди поважали наших справжніх героїв, адже багато з них вже віддали найцінніше — своє життя.
росія — це ворог і зло, яке нам треба зупинити. Я недарма прожив на цьому світі, мінімум ми вже помстилися і за козаків, і за Крути. Тепер наше завдання — відвоювати решту свого. Тут або ти мисливець, або ти здобич.
«Воювати доведеться всім»…
— Щоб ви побажали молоді, яка мріє приєднатися до ваших лав? Які риси їм необхідно плекати?
— ДШВ — це еліта. Я навіть своїм хлопцям кажу, коли вони морально дещо в дисбалансі, щоб згадали, що вони десантники!
Завжди буде важко, адже війна безжальна і несправедлива. Усі ми усвідомлюємо, яка колосальна робота тут була пророблена задля того, щоб заслужити горде звання десантника.
Молоді побажаю вирощувати у собі мужність, бути фізично витривалими, вивчати всю історію України, адже ми не вперше боремося з цим ворогом. Апетит путіна росте, і він не зупиниться. Він стає, а може і вже став копією самого гітлера, сам цього не усвідомлюючи.
Воювати доведеться всім, треба сприймати це вже як є та з холодним розумом. Головне — пам’ятати і шанувати всіх наших полеглих Героїв!
Фото автора та пресслужби 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.
Ольга Вікарчук
Кореспондент АрміяInform