3 січня 2024 року українське суспільство облетіла новина про черговий обмін військовополоненими. В той день на батьківщину повернулася Галина Федишин — остання військовослужбовиця з лав Окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, яка впродовж майже двох років залишалася за російськими гратами…
Нещодавно Галина погодилась дати інтерв’ю для АрміяInform. Авторка матеріалу зустрілася з дівчиною та її нареченим — українським морпіхом Миколою, в Миколаєві, де пара наразі проходить службу.
«Ми відразу зрозуміли — ротація обіцяє стати «цікавою»
…Чергова ротація Окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського в зону проведення ООС в районі Приазов’я розпочалася в грудні 2021 року. Впродовж наступних кількох місяців українські морпіхи повинні були обороняти ділянку фронту поблизу Маріуполя.
— Щойно ми заїхали на позиції, я відчула, що ротація буде «цікавою». Після якогось затишшя на фронті під час попередніх перебувань, тепер два-три рази на тиждень від усіх підрозділів бригади надходили доповіді про ворожі скиди як безпосередньо по людях, так і по автівках, які рухалися поблизу лінії фронту. Були «прильоти» навіть по прачці та лазні, — згадує Галина Федишин.
Дівчина розповідає, що найбільша кількість скидів спостерігалася вже в січні. Тоді ж активізувались ворожі снайпери, міномети, а вже на початку лютого російські ДРГ кілька разів «випробовували» оборону українських морпіхів. Крім того, на момент 24 лютого позиції бойовиків були вже порожні:
— Вони самі себе обстрілювали, палили свої позиції, щоб звинуватити нас в ескалації. Ми це все бачили на власні очі, оскільки відстань до ворога була подекуди 500-600 метрів, — розповідають Галина і Микола.
«Велика війна» для українських морпіхів почалася в ніч з 16 на 17 лютого
Саме тоді почала активно працювати артилерія, РСЗВ та танки загарбників. російські снаряди летіли по шляхах підходів та під’їздів до українських позицій — це була спроба унеможливити постачання підрозділів та евакуацію поранених.
Позиція Миколи знаходилася якраз поблизу доріг, які постійно «розбиралися» «стволкою» і мінометами. Галина вивезла звідти трьох поранених, а потім через небезпеку влучання ПТУРу медеваку заборонили пересуватися тією місцевістю — хлопцям надавали допомогу та евакуйовували товариші самотужки.
В подальшому від авіабомби там загинули два військовослужбовця. Тіло одного так і не знайшли — його просто розірвало на молекули.
22 лютого неподалік позицій українських морпіхів пролетів російський вертоліт, а 24-го числа відбулися перші авіаудари по населених пунктах Приазов’я, а виходи ворожих РСЗВ за кількістю нагадували новорічні фейерверки — вони працювали безперервно: відпрацювала одна система, її заміняла інша. Залпи тривали цілодобово.
— Триматися в чистому полі під таким натиском російської техніки просто не було можливості. Ми потрохи почали відступати. Боєкомплект, який не змогли винести, я підірвав. В ніч з 28 лютого на 1 березня зайшли в селище Талаковка, наступного дня — вже в Маріуполь, — згадує Микола.
Атаки росіян нагадували сцени з радянських фільмів
Українські морпіхи закріпилися поблизу металургійного комбінату ім. ілліча — з боку траси, що вела на Волноваху. Тут вони повинні були перегрупуватися, отримати нові задачі, дібрати майно і медикаменти та тримати оборону на нових точках та позиціях на окраїнах Маріуполя.
— Із запізненням — через відсутність зв’язку, ми дізнавалися, що впав Херсонський і Запорізький напрямок. А 5 березня ми опинилися в кільці, — розповідає пара.
Розпочалися бої безпосередньо в межах міста. росіяни закидали українських морпіхів «штурмовим м’ясом».
— Оті їхні атаки нагадували сцени з радянських фільмів — вони знімали «броніки», каски, натягували берети і з криками бігли на нас, — згадує Микола.
А бойовиків з т.з. днр, за словами чоловіка, можна було легко відрізнити за касками часів Другої світової і відсутністю будь-якої воєнної підготовки.
З плином часу по місту посилилася робота ворожої корабельної артилерії та важких вогнеметних систем залпового вогню «Сонцепьок» і «Буратино» — в той час, коли російські пропагандисти запевняли, що росія не має такого озброєння: гинули і діставали поранень не тільки українські військовослужбовці, але й цивільні люди. Галина розповідає, що впродовж березня 2022-го до лікувальних закладів вона вивезла місцевих жителів більше, ніж військових.
…Наприкінці березня дівчина дістала осколкового поранення в голову і руку — поблизу впала міна.
— Мені вчергове пощастило — поранення були нескладними. Але більше докучала контузія.
В госпіталі військовослужбовиця перебувала добу — гаяти час, поки побратими були в небезпеці, медикиня не могла і не хотіла. Коли повернулася на позиції, виявилося, що все її медичне майно згоріло від чергового «прильоту».
— Проте, мої хлопці робили неможливе — поприносили мені «медицину» звідки тільки можна було. А один з моїх наплічників врятував побратим, але для надання допомоги цього було замало, — згадує дівчина.
А 30 березня був поранений Микола. В той день він разом з товаришем «полював» на російський танк, який просто «розбирав» на цеглини району оборони українських морпіхів.
— В один момент я відчув, що не працює нога — потім вже зрозумів, що в мене поцілив кулеметник, який зайшов на одну з багатоповерхівок. Товариш накладав мені турнікет, коли прилетіло і по ньому — він «спіймав» кулю в руку, — розповідає військовослужбовець.
Коли коханого доправили до шпиталю на території «Азовсталі», Галина, зізнається, відчула, ніби гора спала з плечей — тепер Микола хоч тимчасово, але знаходиться у відносній безпеці…
«Азовсталь»
1 квітня 2022 року під натиском переважаючих сил противника морпіхи зайняли оборону на металургійному комбінаті ім. ілліча. Медикиня згадує, що виходити з позицій приходилося буквально з-під носу ворога під щільним вогнем. Військові постійно перебували на межі — російські ракети лягали по сусідніх будинках і під’їздах від тих, де знаходили прихисток морпіхи.
Ще через кілька днів, після невдалої спроби прориву ворожого оточення, залишки батальйону морпіхів, забравши понад шістдесяти поранених, відступили на «Азовсталь». Діставалися на Камазах, Козаках та санітарній автівці — і це була та ще авантюра, адже потрібно було перетнути ворожий блок-пост. Але й тут доля була на боці українських бійців: коли орки зупинили машину, українські морпіхи просто сказали — «Свої» і рушили далі.
— На «Азовсталі» ми вже «виживали» і, не приховую, доживали — медикаменти, які ми привезли із собою, швидко закінчились. Хлопці вишукували аптечки по знищених цехах підприємства. Але все одно був страшенний дефіцит із знеболювальними препаратами, дезінфекцією. Надання медичної допомоги пораненим відбувалося на дуже «примітивному» рівні, — розповідає Галина.
Закінчувалися й запаси провіанту. Іноді дві пачки вермішелі швидкого приготування приходилося ділити на шість осіб. На вогнищі готували хлібці з борошна, яке мололи на кавомолці з пшоняної крупи. Воду, ризикуючи підхопити ще й кишкову інфекцію, використовували з резервних баків підприємства, яка зберігалася там не один рік.
Пара ділиться, що близько двадцяти їх побратимів полегло саме під час оборони «Азовсталі». Тіла деяких з них вже навряд чи вдасться колись знайти — після остаточної окупації Маріуполя, тут працювало кілька російських мобільних крематоріїв, які ретельно спалювали сліди злочинів загарбників…
Маленькі радощі в пеклі війни
Але навіть в тому пеклі, в якому перебували українські військовослужбовці під час оборони столиці Приазов’я, знаходилося місце невеликим радощам, які здавалися такими великими…
— На 8 березня Микола подарував мені рози і пляшку шампанського, яку ми планували випити після перемоги. Проте, квіти зів’яли, а шампанське згоріло. Іншого разу приніс мені мій улюблений чай з бергамотом, розчіску і крем, — з посмішкою згадує Галина.
А побратими, знаючи, що медикиня — затятий кавоман, знайшли в одному із зруйнованих будинків турку. Коханий поміняв сигарети на улюблену каву дівчини, яку і в хороші часу було складно знайти у вільному продажі.
Вихід з «Азовсталі»
В середині травня Маріупольський гарнізон отримав команду покинути територію «Азовсталі».
— Це було найскладніше рішення в нашому житті, адже до цього часу ми нічого не побачили — ані сім’ю не встигли збудувати, ані дітей не встигли народити. І від того ще більше хотілося жити, — ділиться Галина.
А Микола готувався до найгіршого сценарію. Він розумів, що сам він з Донеччини, і його колишні земляки, які вступили до НЗФ т.з. днр, вважають його «зрадником» і будуть мститися за його проукраїнську позицію фізичними тортурами. Але більше чоловік переживав за кохану, усвідомлюючи, на що вона йде, виходячи в російський полон.
— Були думки піти з життя самовільно, проте, не впевнений, що зміг би це зробити, — ділиться колишній військовополонений.
…17 травня 2022 року Галина Федишин покинула територію «Азовсталі». Наступного дня наказ про вихід виконав і Микола.
Далі буде…
Фото автора і з архіву героїв
Оксана Іванець
Кореспондент АрміяInform