Ілюстративне зображення
У День журналіста ми вирішили привідкрити лаштунки нашої редакції і розповісти про тих, хто долучився до нашого колективу, пройшовши пекло війни…
«Тоді я зрозумів, що то я не зуб виплюнув, а осколок від снаряду. А зуби мене врятували, зупинивши його» — Олександр
До агресії росії на сході країни Олександр жив і працював у Луганську. в Луганській обласній телерадіокомпанії, а з 2015-го, після окупації рідного міста, перебрався до Сєвєродонецька, де став співробітником «Суспільного», а також брав участь у проєкті «Донбас-Реалії» від Радіо Свобода. Крім того, З грудня 2022 року очолив редакцію мовлення на тимчасово окупованій території «Українського радіо».
24 лютого 2022 року розпочалося для Олександра о 5 ранку з дзвінка Ірини Цибух, яка мала презентувати свій фільм в Сєвєродонецьку. Вона повідомила чоловікові про те, що росія таки пішла великою навалою на Україну.
— У нас на той момент було тихо. Я відкрив інтернет, і тоді вже зрозумів, що відбувається. У редакції був план, що в цьому випадку робити, — мовлення ми перевели у формат телемарафону, організували виїзд співробітників. Правда, деякі все одно були в місті до кінця, — згадує кореспондент АрміяInform.
Згодом чоловік виїхав на Львівщину, став на облік у місцевому ТЦК. Навесні 2023 року його мобілізували.
Після проходження навчання в Одесі Олександр був розподілений до 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького на посаду командира розвідзводу. Військова частина на той момент била росіян у районі Бахмута.
Займався підрозділ переважно аеророзрідкою — цілодобово забезпечували інформацією батальйони бригади, заводили піхотинців на позиції, евакуйовували поранених, працювали в інтересах сусідних підрозділів.
— У певний момент навіть працювали протиповітряною обороною, — розповідає офіцер, — через нашу смугу проходили ворожі «Ланцети» і треба було підстрахувати.
20 жовтня 2023 року відбувся черговий ворожий штурм позицій бригади.
— Ми не відправилися на одну з цих позицій на допомогу в роті, яка там перебувала. Там тривали досить важкі бої: ворог заходив з декількох напрямків. Я і мої хлопці дістали поранень в той день — хтось легше, хтось складніше, — згадує Олександр.
Щойно розвідники закріпилися, позицію почали «крити» — артилерія, міномети, АГСи, РСЗВ.
— Незабаром позиція перетворилася на мішанину з землі, заліза і крові — сховатися від «прильотів» вже не було де. Деякі люди були важкопоранені. Ми намагалися провести евакуацію. В той момент, коли ми тягнули до автівки хлопця з перебитими ногами, відчув удар в обличчя. В роті відчув щось тверде — подумав, що то скалки зубів і сплюнув, — розповідає чоловік.
Згодом, коли з’явилася хвилина попити води, Олександр відчув, що рідина витікає через щоку…
— Тоді я зрозумів, що то я не зуб виплюнув, а осколок від снаряду. А зуби мене врятували, зупинивши його.
У лікарні чоловік провів місяць, а потім ще розробляв м’язи щелепи, оскільки осколок снаряду зачепив нерв на обличчі.
У професійне свято Олександр згадує про періоди роботи до широкомасштабного вторгнення, особливо влітку, коли був дефіцит тем:
— Я бажаю, щоб швидше повернулися ті часи, коли наші проблеми закінчувалися б на підборі теми влітку, щоб ми обов’язково думали, яке сумне у нас життя — замість того, щоб писати про загибель військових, загибель цивільних, про бої, про знищення наших міст…
«Через фотографії хочу донести до українців, до всього світу — війна триває» — Наталія
— Фотографом я стала випадково, — розповідає фотографиня АрміяInform Наталія, — Після школи прийшла до училища подавати документи на швею, а там побачила інформацію про набір на фотографів. Так все і вирішилося.
До широкомасштабного вторгнення Наталія працювала фотографом в медіа «Новое время», яке після ребрендингу набув назви «New Voice». За час своєї кар’єри — а це понад 20 років, жінка об’їздила всю Україну і побувала в різних куточках світу.
— Я вважаю себе репортажним фотографом — обожнюю непомітно спостерігати за людьми, ловити їхні емоції.
— Мені дуже подобаються події, відрядження. За що я більше за все люблю свою професію і свою редакцію, що ми багато подорожуємо — раз на тиждень обов’язково кудись ми їздили.
Однією з найяскравіших таких згадок для Наталії стала поїздка на Мадагаскар і Мозамбік в 2011 році, коли в цих країнах сталися стихійні лиха — наводнення і тайфун. Українські вертолітники, які співпрацювали з ООН брали участь в рятувальних операціях.
Вночі проти 24 лютого 2022 року жінці не спалося.
— Я всю ніч не спала, дивилась аналітику, звісно, до останнього не вірила, що росіяни таки наважаться на широкомасштабну війну. До ліжка дісталася близько 2-ї ночі, а вже пів на п’яту прикинулася від звуків вибухів.
Того ж дня Наталія дісталася до волонтерського пункту, де деякий час допомагала його співробітникам, а вже в березні повернулася до фотографії.
— Ми знімали один з перших серйозних обстрілів Києва. Це був ТРЦ «Ретровіль». Ти бачиш, як все випалено всередині, і в голові не вкладається, що це все відбувається в твоїй країні. А ти — свідок цього…
Згодом, коли значну частину країни Силами безпеки і оборони було звільнено від окупантів, Наталія вирішила мобілізуватися до лав української армії. Документи в ТЦК оформила за півдня, після 2,5 місяців навчання базовій військовій підготовці прибула для подальшого проходження служби в окрему артилерійську бригаду імені гетьмана Т. Трясила на посаду фотографа пресслужби.
Під обстрілами росіян військовослужбовиця «фіксувала історію» — роботу підрозділів бригади, які звитяжно нищать окупантів.
Зараз жінка з нетерпінням очікує на чергову ротацію на фронт:
— Через свої фотографії хочу донести до українців, які живуть в тилу, до всього світу — війна триває — жорстока, кровопролитна, направлена на знищення нашої нації.
А з нагоди професійного свята Наталія бажає всім колегам витримки в цій боротьбі: нам треба перемогти, інакше — нічого не має сенсу…
«Спочатку я був стрільцем — тоді не питали, чи ти офіцер, чи не офіцер. Згодом очолив інженерно-саперний взвод» — В’ячеслав
До широкомасштабного вторгнення В’ячеслав працював в засобах масової інформації близько 20 років. Останні три роки обіймав посаду шеф-редактора інформаційного агентства «Українські новини».
— 24 лютого 2022 року почалося для мене з «прильотів» по моєму району, де я на той момент мешкав. Перша думка була — незабаром піхота ворога буде в Києві, тож треба діяти, стріляти, відбиватися, — згадує кореспондент АрміяInform.
Наступного дня чоловік мобілізувався на фронт добровольцем.
— Спочатку я був звичайним стрільцем — тоді питання офіцер ти чи не офіцер, не підіймалося. Згодом очолив інженерно-саперний взвод одного з батальйонів окремої бригади ТрО Києва. На згадку про цивільну професію взяв позивний «Редактор».
Навесні 2023-го підрозділ В’ячеслава перекинули під Бахмут, де на той момент тривала операція з контрнаступу Сил оборони та знищувалися залишки «вагнерівців».
До завдань інженерно-саперного взводу входило «зашивати» мінами позиції українських підрозділів на першій лінії оборони, а при їхньому просуванні робити «коридори».
— Крім того, ми обстежували окопи та знешкоджували вибухонебезпечні предмети, щоб зберегти життя побратимів, — розповідає офіцер.
Не один раз армієць, як то кажуть — був на межі…
Якось потрібно було перевірити на предмет замінування місцину поблизу дамби. В’ячеслав пішов туди один — до ворога там було метрів 800 і шанси повернутися назад були мінімальні.
Звісно, окупанти відразу відкрили вогонь по українському військовослужбовцю.
— Побратиму, який мене прикривав, довелося зробити маневр. Тож в мене не влучили. Проте, ми доповіли звідки ведеться вогонь — можливо, то працював снайпер. Мінометники тоді добре «насипали» йому, — згадує наш кореспондент.
Іншого разу, якраз на Великдень 2023 року, переміщуючись з позиції на позицію, а потім і до точки, де його повинен був очікувати транспорт, офіцер потрапив під обстріл. Ворог гатив зі всього, що мав — з мінометів, артилерії, СПГ тощо.
— Було таке, що впало буквально в 8 метрах від мене, — згадує В’ячеслав, — В автівку я застрибував на ходу — це було точно як в кіно…
А ввечері військовий дізнався, що, щойно він покинув одну з позицій, російський снаряд вбив двох його побратимів…
Вітаючи колег з Днем журналіста, В’ячеслав бажає колегам тягнутися до найкращих стандартів і результатів, а також нових цікавих тем.
Нерідко приходилося сідати і «перепрошивати» всю техніку зв’язку у бригаді, оскільки всі коди були скомпроментовані — Юрій
Один з очільників відділення спецкорів АрміяInform Юрій до великої війни працював у виданні «Європейська правда». Займався міжнародною тематикою: співробітництвом України з НАТО і ЄС тощо.
— Якщо чесно, особисто я не вірив, що відбудеться повномасштабне вторгнення. Так, зокрема і ми про це багато писали, збирали матеріали і по західних медіа, які про це попереджали. Але я не вірив і навіть майже не готувався, — розповідає чоловік.
Проте, вночі 24 лютого 2022 року Юрій прокинувся від вибухів — російські наряди падали по околицях Києва. Вже тоді розпочався робочий день медійника.
— Працював з дому. На щастя, інтернет тоді не вимикали. Висвітлювали події в Україні, міжнародний аспект — почалися заяви, засудження російської агресії з боку світової спільноти.
Навесні 2023-го Юрій вирішив, що прийшла і його черга одягнути український однострій.
— На роботі до мого рішення поставилися з розумінням, не дивлячись на те, що в мене була запланована робоча поїздка за кордон. Але поїхав я на іншу зустріч — в навчальний центр.
За кілька місяців армієць обійняв посаду командира взводу зв’язку в одному з батальйонів окремої десантно-штурмової бригади, яка обороняла ділянку фронту на Запорізькому напрямку.
— Коли я прибув до військової частини, розпочався контрнаступ, в якому, зокрема, брала участь і наша бригада. Задачею мого підрозділу була організація зв’язку від бригади до батальйонів. Плюс — ми допомагали батальйонам, коли в них виникали проблеми, оскільки часто одного взводу зв’язку не вистачає, або не вистачає якихось технічних можливостей.
За словами Юрія, часом підрозділу доводилося виїжджати та «перепрошивати» всю техніку у бригаді, оскільки всі коди були скомпроментовані.
Частково зв’язківців залучали до непрофільних задач, наприклад, до організації прикриття інженерних груп, які займалися розмінуванням.
На жаль, у підрозділі Юрія були й загиблі — через російські обстріли, які тривали майже без перерв…
Також щойно видавалась вільна хвилина, приділяли увагу і тактиці ведення бою, оскільки на війні потрібно бути готовим до будь-яких ситуацій і зіткнень з ворогом незалежно від військової спеціальності.
Юрій теж не залишився осторонь привітань колег з Днем журналіста:
— Інформаційних приводів у нас сьогодні вистачає. В Україні зараз як ніколи величезний потік інформації, і журналістам важливо дотримуватися достовірності та вчитися обходитися без зайвого хайпу. І хочу побажати, щоб кожен з вас беріг себе. Тому що хороші журналісти насправді на вагу золота — так само, як і хороші командири.
Фото з архіву героїв
Оксана Іванець
Кореспондент АрміяInform