Фото: Буды Мендеса/Getty Images
У світі великого спорту, де кар’єри часто спалахують і згасають за один олімпійський цикл, 35-річна Олександра Кононова залишається константою. За її плечима – півтора десятиліття у складі національної збірної, десятки підкорених трас і статус одного з найперспективніших і досвідчених атлетів сучасності.
Паралімпійські ігри-2026, що пройшли в Італії, стали черговим підтвердженням її класу. Олександра продемонструвала абсолютну стабільність: у кожній дисципліні, де вона виходила на старт, спортсменка незмінно піднімалася на п’єдестал.
У біатлонній програмі Кононова зібрала повний комплект нагород. Все почалося з яскравої «золотої» перемоги у жіночому спринті. Потім була бронза у надважкій індивідуальній гонці, а в заключний день змагань, 15 березня, Олександра поставила красиву крапку, завоювавши ще одну бронзову медаль у гонці переслідування (персьюті).
Не менш вражаючі її успіхи і в лижних гонках. Скарбничка титулованої атлетки поповнилася сріблом у командній естафеті та бронзовою нагородою у виснажливій особистій гонці на 20 км.
Про те, яка з п’яти медалей далася найважче, про забобони та сережки, які судді змусили зняти, а також про щоденні тренування під звуки сирен – Олександра Кононова розповіла в інтерв’ю кореспонденту Коротко про.
Заважали російські прапори, яких не мало бути
– Олександро, у вашому активі п’ять медалей. Що означають ці нагороди Паралімпійських ігор для вас?
– Я дуже рада цьому результату!
– Яка з медалей далася складніше і чому?
– Остання бронза у біатлоні далася дуже важко, я її просто “вирвала”! Я припустилася двох промахів у кваліфікації та стартувала п’ятою з програшем в 1 хвилину 12 секунд – дуже хвилювалася. Оскільки це дуже велике відставання від призового місця, але все ж таки мені вдалося це зробити, я щаслива.
– Кому чи чому присвячуєте свою перемогу?
– Своїй країні Україні – сьогодні війна, усім важко, всі ми працюємо заради своєї країни, заради сім’ї, заради дітей України, яким найважче. Я мати, у мене двоє дітей, які хочуть, щоб війна закінчилася, які живуть щодня у страху, не розуміючи, за що їх убивають.
– У якому настрої перебуваєте після здобуття медалей?
– Настрій чудовий, тому що я реалізувала свої мрії у біатлоні. Мені є чим пишатися, моїй країні є чим пишатися. Я їду додому з медалями для своєї країни.
– Як вам організація змагань та умови проживання на турнірі?
– Все було добре. Все необхідне для відпочинку та перебування в селищі є. Заважають російські прапори, яких не мало бути.
– Як враження загалом?
– Я задоволена, що я тут. Що я є частиною цих змагань, і мені є чим пишатися і що пам’ятати.
Переглянути цей допис в Instagram
Сережки Stop War довелося зняти
– Хто вас підтримував на Іграх, а хто вдома?
– На Іграх мене підтримував мій чоловік і тренер Заведєєв Анатолій, у мене є ще тренер зі стрільби – Прима Артем. Це люди, які допомагають мені долати цей шлях. Моя команда, президент Національного паралімпійського комітету спорту інвалідів Валерій Михайлович Сушкевич та його команда фахівців, без яких перебування тут було б неможливим, які борються за нас щодня. Мої діти Адріана та Аделіна. Багато друзів та знайомих, без яких було б важко досягти такого результату.
– Як і в яких умовах ви готувалися до змагань? Як на підготовку впливали обстріли та тривоги?
– Готувалися у Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ на своїй базі в Карпатах, а останній місяць – у Словенії, у Поклюці. І, звичайно, вдома. Тренуватися потрібно щодня, щоб тримати себе у формі. Під тривоги та вибухи – це дуже важко. Постійно перебуваєш у стресі та в переживанні за своє життя та життя дітей, доводиться спускатися у підвал посеред ночі, діти налякані, бояться, плачуть, ти намагаєшся їх підтримати, не спиш. І коли все більш-менш спокійно, йдеш знову на тренування, і так щодня, тому це дуже важко. До цього не можна звикнути, та й не потрібно було б, якби не ці російські вбивці, які прийшли на нашу землю, бо їм так захотілося.
– Одним із найбільш обговорюваних моментів став той факт, що вам зробили зауваження через сережки з написом Stop War. Як Міжнародний паралімпійський комітет обґрунтовує своє зауваження?
– Сказали, що за регламентом не можна. Довелося їх зняти. Я дуже рада тому, що виступила в них, і якби була можливість, то ще тисячу разів так зробила б. І я обов’язково їх ще одягну!
Сережки з написом організатори змусили зняти. Фото: Інстаграм Олександри Кононової
Хочу відпочити і зосередитися на дітях
– На вашу думку, чому у нас настільки успішна паралімпійська збірна, яка незмінно роками входить у топ? І водночас з кожним роком все слабша олімпійська збірна?
– Я скажу за нашу команду – ми багато працюємо, ми любимо те, чим ми займаємося, ми віримо в себе, в людей, які з нами, ми один механізм, який працює на результат і йде в одному напрямку. Про олімпійців нічого не можу сказати, бо не знаю їхньої роботи. Думаю як спортсмен: вони також хочуть гарного результату, також багато працюють, десь щось не виходить, ситуації різні.
– Як ви прийшли у спорт? З чого для вас починався парабіатлон?
– Прийшла я у спорт у 12 років, просто побачила, як тренуються хлопці та дівчата на лижоролерах. Мені захотілося спробувати, я прийшла на одне тренування, потім на друге, так і почала займатися, не пропускаючи заняття. У 2006 році потрапила до збірної, у 2007-му вже підписала контракт із командою, так і почалося моє життя спортсмена.
– Коли зрозуміли, що ви в цьому спорті всерйоз і надовго?
– Після Паралімпіади у Ванкувері у 2010 році я зрозуміла, що це на дуже довго.
– Які завдання перед собою ставите на майбутнє?
– Поки що ніяких не ставлю, хочу відпочити і зосередитися на дітях, приділити їм увагу.
– Про що мрієте?
– Мрію, щоб закінчилася війна і діти були щасливі, вільні, незалежні.