Фото: iнстаграм Анни Максименко
Українські шпажистки вже третій рік поспіль стають найкращими на юніорському чемпіонаті Європи. Четвірка – Анна Максименко, Емілі Конрад, Аліна Дмитрук та Марія Середа – не залишила нікому шансів, здолавши у фіналі норвежок з рахунком 45:37. А для 18-річної львів’янки Анни Максименко цей турнір став знаковим ще й завдяки срібній медалі в особистих змаганнях. Хоча, як зізнається сама спортсменка, хотілося більшого: «золото» двох попередніх юніорських ЧЄ у неї вже є, тож хотілося ще одне. Про хід турніру та свій особистий шлях у фехтуванні Анна Максименко розповіла в інтерв’ю Коротко про.
З Угорщиною було особливо складно
– Анно, вже третій рік поспіль ваш квартет виграє «золото» юніорського чемпіонату Європи з фехтування. Що для вас означає це досягнення?
– Перемагати три роки поспіль на командному чемпіонаті Європи – це надзвичайний результат. Він підтверджує важку працю кожного у нашій команді, роботу тренерів, а також вміння налаштовуватися і бути на доріжці єдиним цілим. Я дуже вдячна всій команді, дуже її люблю. Попереду ще чемпіонат світу, і там теж хотілося б повторити минулорічний успіх, підтвердити наше перше місце. Тож працюємо далі.
– На шляху до фіналу ви зупинили угорських, естонських, швейцарських спортсменок, а у фіналі здолали норвежок. З ким був найскладніший і найцікавіший поєдинок?
– Найцікавішим і найскладнішим, на мою думку, для нас був поєдинок з Угорщиною. Від самого початку відчувалася напруга. Нам довго не вдавалося відірватися більше ніж на 1–2 уколи. І все ж нам вдалося збільшити різницю у рахунку на нашу користь і довести справу до перемоги.
– Чи святкували з дівчатами перемогу? І якщо так, то як саме?
– На жаль, якось особливо відсвяткувати не вийшло. Повечеряли разом – і все. Пішли збирати речі, адже вранці у нас вже був виліт додому.
– Вас у команді четверо дівчат… Які ви за характером? Як доповнюєте одна одну?
– Охарактеризувати нас чотирьох досить складно. Ми всі різні за характером. Але мені це подобається у нашій команді – вона дуже різнобічна. Особисто я до кожної намагаюся знаходити свій підхід. Я вже добре їх вивчила, знаю їхні реакції на те, що відбувається. Тому розумію, коли потрібно підтримати, що сказати і які слова підібрати.
Підтримка може проявлятися по-різному залежно від ситуації, але головне, що вона є. Щодо духу нашої команди, я б сказала, що це легкість і радість. Можливо, навіть безтурботність. Це і є атмосфера нашої команди.
– Цей юніорський ЧЄ важливий для вас ще й особистим сріблом у фінальному протистоянні з Софією Просіною із Латвії. Ви задоволені саме таким результатом?
– Я вже третій рік поспіль опиняюся на п’єдесталі в особистих змаганнях юніорського ЧЄ. Минулі два рази привозила золоті медалі, цього разу – срібну. Не можу скаржитися на результат, він хороший. Але все ж таки мені трохи шкода, що я не дотиснула до кінця цей фінальний бій і програла. Але не завжди все стається так, як ми хочемо.
– Вам цікавіше змагатися в одиночному розряді чи в командних змаганнях? Де більше емоцій?
– Я не можу якось розділити особисті та командні змагання в емоційному плані. Просто скажу, що у командних більше відчувається підтримка та опора, бо в тебе є команда, яка може тобі допомогти в потрібний момент.
– Якщо підбивати підсумки юніорського ЧЄ, що можете сказати про хід турніру та свої результати? Усім задоволені?
– Хід цього ЧЄ був далеко не рівним. За день до змагань я вирішила потренуватися і, на жаль, під час першого ж бою сильно підвернула ногу. Хоча перед особистими стартами мені зафіксували ногу, і я розуміла, що все буде окей, психологічно залишався бар’єр – я боялася знову її підвернути. Але на турнірі це відчуття зникло. Також під час особистого турніру мене травмувала угорка: останнім уколом вона сильно вдарила мені по масці, і та притиснулася до правої брови та трохи розсікла її. З’явився синець, який наступного дня став досить яскравим. Такий собі сюрприз для дівчини.
Дівчата в неймовірній українській четвірці різні, проте разом вони — єдине ціле. Фото: iнстаграм Анни Максименко
У дитинстві мама більше хотіла, щоб я займалася танцями
– Ви є однією з найтитулованіших спортсменок у своїй віковій категорії. Багато хто оцінює ваші перспективи максимально високо. Це вас мотивує чи створює певний надмірний психологічний тиск?
– З психологічним тиском я зіткнулася минулого року на чемпіонаті Європи, адже дуже хотілося мені підтвердити результат, захистити свій титул, що у мене і вийшло. І після того ЧЄ я зробила висновки, і на цьому чемпіонаті я вже була більш спокійна.
– До фехтування ви займалися народними танцями. Чи допомагає цей досвід? Можливо, робота ніг краща, ніж у суперниць?
– Не скажу, що це якось радикально вплинуло на мою кар’єру. Єдине, що пам’ятаю: мама не хотіла, щоб я йшла з танців, відмовляла мене. У нас була сусідка, яка товаришувала з мамою і казала, що фехтування – це «чоловічий» вид спорту. Але я була категорично не згодна і хотіла довести протилежне – що я зможу чогось досягти. І я це зробила (посміхається)!
– Ви довгий час тренуєтеся і змагаєтеся в умовах війни. Як проходить ваша підготовка зараз?
– Тренувальний процес триває як в Україні, так і за кордоном на різних зборах. Дуже багато часу я проводжу на змаганнях або десь у дорозі. Це, насправді, дуже складно. Відчуваю, як з кожним роком це все більше і більше ніби висмоктує енергію.
– Наскільки важливою для фехтування є психологія?
– Дуже важлива, адже потрібно вміти правильно реагувати і на поразки, і на перемоги. Я цьому навчена, тренери мені в цьому допомагають.
– Як ви налаштовуєтеся на відповідальні поєдинки? Чи відчуваєте перед ними хвилювання?
– Неважливо, важливий бій чи ні – перед кожним поєдинком я відчуваю хвилювання. Але це не щось погане, це тримає мене в тонусі. Я ніби «на голках», не розслабляюся і таким чином готуюсь до поєдинку.
– Про що мрієте?
– Мрію потрапити на Олімпійські ігри і привезти звідти медаль. Це, напевно, одна з моїх найзаповітніших мрій. І, звичайно, мрію, аби настав мир, закінчилася війна і перестали гинути люди.
У свої 18 років Анна вже завоювала безліч медалей, але мріє про олімпійську. Фото: iнстаграм Анни Максименко